— Вибачте, сеньйоре. Це, мабуть, він і є. Піду пошукаю його. Якщо можна переховати десь у певному місці мій дорогий крам, я відразу подамся шукати. Добре, що нещастя спіткало мене якраз тут. Я можу звірити його на вас. Відразу ж бо видно, що ви цілком порядна й чесна людина. — З цими словами старий видобув із кишені два срібні песо і тицьнув їх у руку помічникові. — Будь ласка. Думаю, що ви і ваші люди мені допоможете.
Генрі посміхнувся в душі, помічаючи дедалі більшу цікавість і повагу до старого, що їх виявили Педро Суріта та решта вартових, коли дістали гроші. Відігнавши від розбитого воза людський гурт, вони заходилися переносити скрині до в’язниці.
— Обережно, сеньйори, обережно! — попросив дідок, коли вони підняли найбільшу скриню. — Несіть її обережніше. Там — дуже коштовна річ і надзвичайно ламка.
Поки скрині переносили до в’язниці, старий зібрав і поклав на віз усю збрую, крім гнуздечки. Але Педро Суріта наказав сховати і збрую:
— Вони не лишать вам ані ремінця, ані пряжки, скоро ми відвернемось від них, — пояснив він, скинувши оком на обшарпану юрбу.
Вибравшись на поламаний віз, старий з ласкавою допомогою помічника та інших вартових сів верхи на коня.
— От і добре, — мовив він і додав люб’язно: — Тисячу разів дякую, сеньйори. Мені пощастило стрінути чесних людей, які збережуть хоч моє злиденне майно, — це ж бо все, що в мене є. Дуже радий, що здибався з вами. Завтра я повернуся разом зі своїм родичем і позбавлю вас клопоту пильнувати моїх мізерних речей. — Він трохи підняв свого бриля. — Бувайте, сеньйори, бувайте!
Старий не поспішаючи рушив ступою, боязливо зиркаючи на коня, що спричинився до катастрофи. Та коли Педро Суріта гукнув його, він спинився й оглянувся.
— Пошукайте ще на кладовищі, сеньйоре Нарваесе, — порадив тюремник. — Там знайдете з сотню Томасів Ромеро.
— А вас я особливо прошу подбати про велику скриню, — відповів на те крамар.
Генрі бачив, як спорожніла вулиця, коли вартові та юрба сховалися від сонячної спеки. Він не здивувався, що нібито чув уже десь голос цього крамаря. Адже він лиш наполовину іспанець, оскільки мати в нього була німкеня, отже, й мова в нього не зовсім іспанська. Але все ж таки говорив він як тутешній мешканець. «Ну і як тутешнього мешканця його пограбують, якщо в скрині, відданій на сховок до тюремників, знайдуться будь-які вартісні речі», — зробив висновок Генрі і кинув думати за пригоду, що оце тільки-но бачив.
А в кімнаті для сторожі, футів за п’ятдесят від камери Генрі, тим часом обкрадали Леопольдо Нарваеса. Почалося з того, що Педро Суріта докладно оглянув скриню. Він підняв її з одного боку, пробуючи, яка вона завважки, і, наче той пес, понюхав крізь шпарку, ніби його ніс міг допомогти йому дізнатись, що було всередині.
— Облиш це, Педро! — засміявся до нього один із вартових. — Адже тобі дали два песо, щоб ти був чесний.
Помічник зітхнув, відійшов від скрині, сів, ще раз глянув на скриню і знову зітхнув. Розмова ввірвалася. Всі раз у раз повертали очі до скрині. Засмальцьована талія карт не могла розважити їх. Гра також припинилась. Вартовий, що висловив догану Педро, і собі підступив до скрині й потягнув носом повітря.
— Нічим не пахне, — заявив він. — У скрині немає пахучих речей. Тоді що ж там є? Кабалеро казав, ніби щось коштовне.
— Кабалеро! — пирхнув другий поліцай. — Мабуть, батько старого торгував протухлою рибою так само, як і його дід. Тепер кожен жебрак пнеться вивести свій родовід від конквістадорів.
— А чого б і ні, Рафаелю? — відказав Педро Суріта. — Хіба ми всі не від них походимо?
— Атож, — відразу погодився Рафаель. — Конквістадори повбивали багацько люду…
— І стали предками тих, хто вижив, — додав Педро, викликавши загальний сміх. — Та все ж таки я залюбки віддав би був один з цих песо, аби знати, що є в скрині.
— А ось Ігнасіо! — привітав Рафаель появу ще одного вартового, запухлі очі якого свідчили, що він тільки-но прокинувся. — Йому не плачено за чесність. Ходи-но сюди, Ігнасіо, задовольни нашу цікавість і скажи, що в цій скрині.
— Як можу я знати? — відмовив Ігнасіо, кинувши оком на скриню. — Я тільки-тільки прокинувся.
— Отже, тобі й не платили, щоб ти був чесний, — пояснив Рафаель.
— Милосердна Мати Божа! Та хто ж платитиме мені за те, щоб я був чесний? — вигукнув вартовий.
— Тоді бери онде сокиру та відкривай скриню, — висловив Рафаель свою потаємну думку. — Ми не маємо права, бо Педро дістав для нас усіх два песо й ми повинні бути чесні. Відкривай мерщій, Ігнасіо, а то ми луснемо з цікавості.