Джек Лондон
Вайкікі, Гавайські острови,
23 березня 1916 року
Попліч, спинами до щогли
(Піратська пісня)
Джордж Стерлінг
Розділ I
Цього пізнього весняного ранку події в житті Френка Моргана чергувалися з надзвичайною швидкістю. Коли вже хто мав незабаром устряти в жахливі, трагічні пригоди в Новому Латинському Світі, що нагадували стародавні або середньовічні мелодрами, то це саме Френк Морган, і Доля не барилася з ними.
Проте йому й на думку не спадало, що десь щось готується для нього, та й сам він навряд чи був за причину всіх тих подій. Згаявши значну частину ночі у грі в бридж, Френк пізно встав, поснідав помаранчами з кашею і подався до бібліотеки — суворої, зі смаком умебльованої кімнати, звідки його батько недавно ще керував неосяжними й різноманітними справами.
— Паркере, — звернувся Френк до служника, що лишився від старого Моргана, — чи не помічали ви, щоб покійний хазяїн погладшав в останні роки життя?
— Ні, сер, — відказав той з належною запобігливістю добре вимуштруваного челядника і водночас мимоволі зміряв поглядом чудову постать юнака. — Ваш батько, сер, завжди був худорлявий і завжди однаковий — широкий у плечах, з високими грудьми, маслакуватий, а проте сухорлявий і стрункий. Завжди сухорлявий. Коли його поклали на стіл, не один тутешній молодик міг би посоромитися за свою постать. Він дуже дбав про себе і з самого ранку ще в ліжку робив фізичні вправи по півгодини щодня, і ніщо не могло стати цьому на перешкоді. Він називав це своєю релігією.
— Він і справді мав чудову постать, — байдуже мовив Френк, роздивляючись телеграфний апарат і численні телефони, що повстановлював тут ще батько.
— Чудову! — захоплено погодився Паркер. — Худорляву й аристократичну, дарма що в нього були такі плечі, і груди, і кістки. І ви дістали все це в спадщину, сер, але в ще досконалішій формі.
Молодий Френк Морган, що успадкував від батька не самі тільки м’язи, а й багато мільйонів, задоволено відхилився на спинку величенького шкіряного крісла, простяг ноги, як лев у зоопарку, ущерть повний сили й свідомий її, і кинув оком на заголовок ранкової газети, де сповіщалося про новий зсув у Панамському каналі.
— Якби я не знав, що з нами, Морганами, такого не буває, — позіхнув він, — то давно б уже був погладшав із цього життя. Правда, Паркере?
Літній служник здригнувся, зачувши несподіване після довгої мовчанки запитання, і не відразу спромігся на відповідь.
— Так, сер, — нарешті сказав він. — Тобто я думаю… ні, сер. Ви тепер саме маєте якнайкращий вигляд.
— Ніскільки, — впевнено заперечив Френк. — Правда, я, мабуть, не набираю ще тіла, але, безумовно, розпестився.
— Так, сер… чи пак, ні, сер. Ви й тепер достеменно такий, як були три роки тому, коли повернулися з коледжу.
— І вибрав байдики за фах, — засміявся Френк. — Паркере!
Паркер шанобливо застиг на місці. Проте його хазяїн замислився, немов розв’язуючи якесь надзвичайної ваги питання, і щипав коротенькі щетинкуваті вуса, що їх віднедавна почав запускати.
— Паркере, я йду ловити рибу.
— Слухаю, сер.
— Я виписав собі кілька вудок. Прошу, перегляньте їх і доведіть до ладу. Мені здається, що найкраще буде, коли я поїду тижнів на два кудись у ліс. Бо як залишуся тут, то напевне почну гладшати й уведу в неславу ввесь наш рід. Пригадуєте сера Генрі, старого дивака, розбишаку й неприторенного хвалька?