— Стережіться гадюк! — занепокоїлась Леонсія.
Френк пробурчав щось на знак подяки і сповістив:
— Це не природна печера. Її видовбано в скелі, і видовбано дуже добре, оскільки я розуміюсь на цьому. Хай йому чорт! — останнє стосувалося сірника, що обпік Френкові пальці. За хвилину Френк зчудовано додав: — Але тут немає потреби в сірниках. Тут є освітлення. Десь нагорі — справжнє денне світло. Безперечно, давні майя були молодці. І я не здивуюся, якщо ми знайдемо тут ліфти, теплу та холодну воду, центральне опалення й швейцара.
Френк заліз увесь у печеру, і незабаром звідти почувся його голос:
— Ходіть-но сюди! Тут прегарно!
— Ну, ви й тепер незадоволені, що взяли мене з собою? — докоряла Леонсія, опинившись коло обох юнаків на рівній долівці штучної печери, де їхні очі, швидко призвичаївшись до таємничого сірого освітлення, напрочуд виразно бачили все навколо. — Спершу я знайшла вам очі, а тепер ось і рот. Якби не я, ви й досі не дійшли б сюди або блукали б біля скелі й раз у раз тільки віддалялися від неї.
— Але тут нічого нема, — додала вона за хвилину.
— Ну звісно, — сказав Генрі, — це ж тільки передпокій. Не заховали б майя так легковажно свої скарби, знавши, що конквістадори завзялися розшукати їх. Я ладен закластись, що ми й тепер не ближче до скарбів, ніж були в Сан-Антоніо.
Височенним коридором футів у дванадцять чи п’ятнадцять завширшки вони пройшли, як гадав Генрі, кроків сорок. Далі прохід відразу повужчав, звернув під прямим кутом праворуч, потім так само під прямим кутом ліворуч і скінчився в другому просторому приміщенні.
Денне світло, в якийсь таємничий спосіб проходячи знадвору, було достатнє, щоб бачити дорогу, але Френк, ідучи попереду, спинився так несподівано, що Леонсія й Генрі наткнулися на нього. Леонсія всередині й Генрі по ліву руку від неї, затамувавши віддих, вдивлялись у дві лави з людських тіл, давно померлих, але не спорохнявілих.
— Майя, як і стародавні єгиптяни, мабуть, уміли бальзамувати тіло і знали секрети збереження мумій, — сказав Генрі, мимоволі притишивши до шепоту свій голос перед такою силою непохованих людських тіл, що стояли випроставшись і здавалися живими.
Всі вони були одягнені як європейці, і їхні нечулі обличчя заховали в собі європейські риси. На них, як і за їхнього життя, були зотлілі через довгий час убрання конквістадорів та англійських піратів. Двоє з них були в панцирах і мали на голові піднесені вгору заборола. У декотрих були мечі й кинджали при боці, а інші тримали їх у задубілих руках. За поясами у всіх були засунені великі старовинні пістолі.
— Старий майя мав рацію, — прошепотів Френк, — вони прикрасили сховище своїми смертенними останками, що мають бути тут у передпокої за пересторогу для майбутніх сміливців. Дивіться, цей хлопець — справжній іспанець і, мабуть, бренькав колись на гітарі, як його батько й дід.
— А той — щирий девонширець, — і собі прошепотів Генрі. — Ставлю ще раз дірявого десятицентовика проти восьми доларів, що він був браконьєр і втік з королівської в’язниці до Іспанії.
— Бр-р, — аж здригнулась Леонсія, притуляючись до Френка й Генрі. — Священні речі майя спричинюють смерть, і їх охороняють нечисті духи. Але ж це класичний зразок помсти. Тим, хто хотів пограбувати скарби, судилось стати за їхню сторожу та захищати їх своїми нетлінними трупами.
Ступати далі було моторошно. Померлі привиди, одягнені в стародавні вбрання, немов чарували наших подорожніх. Генрі вкинувся навіть у мелодраму.
— Ще до того, як вони заволоділи Америкою, їхній несхибний нюх гончаків привів їх у це божевільне місце, це вони носом відчували скарби. Щоправда, вони не могли забрати їх з собою, та все ж бодай знайшли їхнє сховище. Низенько вклоняюся вам, пірати й конквістадори! Вітаю вас, давні лицарі-розбійники! Ваші носи чули дух золота, а ваші серця не злякалися боротьби за нього.
— Ху! — додав на закінчення його промови Френк, намагаючись швидше провести своїх товаришів повз давніх авантурників. — На чолі цієї валки годилося б стояти самому старому серу Генрі.
Кроків за тридцять коридор знову зробив коліно. Спинивши своїх супутників біля останньої пари вишикуваних у дві лави мумій, Генрі показав їм на одну з них:
— Не знаю, як із сером Генрі, але оце достоту Альварес Торес.
Під іспанським шоломом, у зітлілому середньовічному іспанському вбранні, з величезним іспанським мечем у темній висхлій руці, перед ними стояла мумія. Її сухе рудувате обличчя надиво скидалося на вид Альвареса Тореса. Леонсія злякано відсахнулась і перехрестилася.