Френк поспіхом провів жерця повз кістки його батька до внутрішньої кімнати, де старий насамперед простягся перед ідолами й ревно помолився. Після цього він пильно обмацав кілька своїх мотузочків, а далі оголосив — спершу мовою майя, а потім каліченою іспанщиною:
— «З вуст Чіа до вуха Хцатля» — так написано.
Вислухавши це загадкове речення, Френк зазирнув у чорний отвір рота богині, покопирсав лезом свого мисливського ножа в шпарці для ключа у велетенському вусі бога, тоді постукав колодочкою об статую і заявив, що вона порожниста. Підійшовши до статуї Чіа, Френк хотів постукати й об неї, коли почув, як старий майя бурмоче:
— «Ноги Чіа спочивають над порожнечею».
Вражений якоюсь думкою, Френк звелів старому ще раз прочитати те саме місце.
— Її ноги справді величезні, — засміялась Леонсія, — але стоять на скелястому ґрунті, а не над порожнечею.
Френк штовхнув богиню одною рукою й спостеріг, що вона трошки зсунулась. Обхопивши статую обіруч, він почав розхитувати нею.
— «Для дужих і небоязких людей Чіа ходитиме», — прочитав жрець. — А три дальші вузлики кажуть: «Стережіться, стережіться, стережіться!»
— Ну, добре, гадаю, що порожнеча мене не вкусить, — пожартував Френк, облишивши статую, яку йому пощастило посунути на добрий ярд. — Тепер, старенька, постійте хвилиночку або сідайте, якщо хочете, відпочити. Напевно, ви втомилися, стоячи стільки століть над порожнечею.
Леонсія вражено ахнула, і Френк мимоволі глянув на те місце, де тільки-но були ноги богині. Ступнувши назад, він за малим не впав у яму, яку досі закривала Чіа. Отвір був досить широкий і мав круглу форму. Даремно кидав туди Френк запалені сірники, намагаючись визначити глибину: вони гасли, не досягши дна.
— А це й справді скидається на бездонну порожнечу, — сказав Френк, кинувши в отвір невеличкий камінчик. Минуло кілька секунд, поки вони почули стук.
— Мабуть, і це ще не дно, — мовила Леонсія, — він міг стукнутись об якийсь прискалок і там залягти.
— Ось що допоможе нам зміряти глибину, — промовив Френк, ухопивши гаківницю, що валялась серед кісток, і лагодячись жбурнути її вниз.
Але старий спинив його:
— Священні вузлики кажуть: «Хто образить порожнечу під ногами Чіа, той помре наглою й жахливою смертю».
— Я не маю наміру ображати священну порожнечу, — всміхнувся Френк, кидаючи додолу гаківницю. — Та що ж ми маємо тепер робити, старий? Легко сказати: «З вуст Чіа до вуха Хцатля». А як це зробити? Помацай лишень священні вузлики, дідусю, і скажи тоді нам: як і чим.
Для сина жерця, пеона з потовченими колінами, вибила година смерті. Але він і гадки не мав, що сьогодні бачить сонце востаннє. Нехай би сталося що завгодно, нехай би хоч як намагався він уникнути своєї долі, — цей день мусив бути його останнім днем. Якби він і залишився на варті біля входу в печеру, його напевно вбили б були Торес і Манчено, що стежили за ним.
Але, замість чатувати при вході, боязкий пеон вирішив піти на оглядини поблизу й через це помер не на вільному повітрі. А втім, хода годинникових стрілок не змінила своєї швидкості, і він і не наблизив, і не віддалив цим свого кінця. Поки пеон був на розвідинах, Альварес Торес і Хосе Манчено підійшли до печери. Величезні, обкладені перловими скойками очі Чіа, що горіли на скелі, — це було забагато для забобонної душі кару.
— Увіходьте самі, — сказав він Торесові, — а я лишуся тут і вартуватиму.
І Торес, в якому текла завзята кров його зважливця-предка, що протягом кількох століть чесно стояв серед трупів у лаві мерців, увійшов у печеру майя так само сміливо, як уступив туди його предок.
Щойно Торес зник з очей, як Манчено, що не боявся по-зрадницькому вбити першу-ліпшу живу людину і разом з тим надзвичайно лякався незрозумілих для нього явищ природи, забув про обов’язок вартового й зник у хащах. Тим-то пеон, повернувшись заспокоєний із розвідин і охочий дізнатися секрети майя, свого батька і його священної китиці, не знайшов нікого біля входу й теж увійшов у печеру відразу після Тореса.
Останній, щоб його не викрили ті, кого він переслідував, ішов повільно й обережно. Видовисько мертвяків у залі мумій на якусь часину затримало його. З цікавістю розглядав він людей, про яких розповідали стільки історій і історія для яких урвалась тут, у передпокої богів майя. Найбільше зацікавила його мумія, що стояла на кінці лави. Схожість її з ним самим була дуже разюча, і Торес був певний, що дивиться на котрогось зі своїх предків по прямій лінії.
Стоячи перед мумією, він почув чиюсь ходу і почав шукати місця, де б заховатися. Йому спав на думку диявольський план. Знявши шолом із голови свого предка, він наклав його собі на голову. Потім загорнувся в зітлілий плащ, оперезався великим мечем і взувсь у величезні зогнилі чоботи, що мало не розсипалися, коли він засунув у них ноги. Далі він якнайобережніше узяв голу мумію й примістив її в темний куток за спинами інших мумій.