— І доки ж ти їх купуватимеш? — хитро допитувався Ріган, маскуючись добродушним виразом.
— Доки не забракне грошей, — не задумуючись відповів Френк Морган. — Кажу ж бо, Рігане, це перспективне підприємство.
— Я не дуже цікавився ним, Френку, але з небагатьох відомостей, що надходять до мене, знаю, що воно видається досить поважним.
— Видається! Та це ж золота копальня, і мені шкода, що взагалі його акції довелося випускати на біржу. Зате на них ніхто не збанкрутує. Для всього світу буде краще, коли я викину на ринок — просто боюся сказати — кількасот мільйонів бочок чистої нафти. Адже саме лише джерело в Гаустекі протягом семи місяців дає двадцять сім тисяч бочок щодня. І воно діє ще й тепер. Те, що ми до цього часу випустили на ринок, — лише крапля в морі. Вага нафти — двадцять два, а осаду в ній дві десятих відсотка. Там є джерело, треба тільки підвести до нього шістдесят миль нафтопроводу й трохи полагодити башту, і воно затопить усі околиці, викидаючи на день по сімдесят тисяч бочок нафти. Звичайно, я розказую вам усе це секретно. Все йде гаразд, і я не хочу, щоб акції «Темпіко петролеум» підскочили до неба.
— Не турбуйся, хлопче! Раніше, ніж вони підскочать, тобі треба буде збудувати нафтопровід і вгамувати революцію в Мексіці. Ти поїдеш собі рибалити та й забудеш за них. — Ріган спинився і, майстерно вдаючи, ніби раптом пригадав щось, узяв візитну картку Альвареса Тореса з писаною на ній олівцем запискою. — Подивися, хто оце тільки-но був у мене. — Немов осяяний новою ідеєю, Ріган на мить затримав картку. — Навіщо тобі ловити якісь там струги? Кінець кінцем, то тільки забавка. Ось поїхав би по цю штуку, була б справді розвага, гідна дорослої людини. Не якісь там перські палаци на Адирондекському полі зі служниками, електричними дзвониками й морозивом. Твій батько завжди пишався тим старим піратом, від якого пішов ваш рід. Пишався, що був схожий на нього, а ти, безперечно, вдався в свого батька.
— Сер Генрі! — всміхнувся Френк, простягаючи руку до картки. — Я також пишаюся цим старим розбійником. — Прочитавши її, він запитливо глянув на Рігана.
— Пристойна особа, — пояснив той. — Каже, ніби народився на самому Москітському узбережжі й дізнався про скарб із давніх родинних паперів. Я не йму віри жодному його слову. До того ж у мене немає часу цікавитись чимось іншим, крім своїх власних справ.
— Дивно, що сер Генрі помер у нестатках, — зауважив Френк, і в його насуплених бровах позначилась морганівська впертість. — І ніхто не знайшов скарбу, який він закопав.
— Бажаю тобі щастя в рибальстві, — добродушно поглузував Ріган.
— Усе-таки я хотів би побачитись із Альваресом Торесом, — сказав юнак.
— Золото для дурнів, — мовив Ріган, — хоч я мушу признатися, що він дуже пристойна особа. Можливо, що, молодшим бувши, я й сам… та де там у біса! Справи прив’язують мене до Нью-Йорка.
— Чи не знаєте ви, де я міг би знайти його? — відразу спитав Френк, мимохіть сунувши шию в саме сильце Долі, яке вона, втілившись у Томаса Рігана, наставила на нього.
Побачення відбулося другого дня вранці у Рігановій конторі. Сеньйор Альварес Торес здригнувся й зніяковів, коли побачив Френкове обличчя.
— Викапаний старий пірат, га? — засміявся Ріган, постерігши, як той збентежився.
— Так, подібність просто разюча, — збрехав або напівзбрехав Торес, бо, визнаючи схожість Френка з сером Генрі, він водночас бачив перед собою іншу живу людину, що нагадувала разом і Френка, і сера Генрі не менше, ніж обидва вони нагадували йому її.
Френк був молода людина, і збити його з плигу було легко. Розгорнули давні й нові географічні карти, давні документи, писані споловілим чорнилом на пожовклому папері, і за півгодини Френк оповістив, що першу рибу він упіймає або на Бичачому, або на Телячому. Ці острівці лежали обабіч лагуни Чірікві, і на котромусь із них, запевняв Торес, закопано скарб.
— Я вирушаю завтра вночі нью-орлеанським поїздом, — заявив Френк. — Його прихід погоджено з відплиттям пароплава Об’єднаної фруктової компанії, що йде до Колона. Я розвідався про це ще вчора перед тим, як лягати спати.
— Не наймайте тільки шхуни в Колоні, — порадив Торес, — а поїдьте краще верхи до Белена. Там ви знайдете нехитрих моряків-тубільців і все, що вам буде потрібне.
— Добре, — погодився Френк. — Я завжди хотів побачити той край. Ви будете готові до вечірнього поїзда, сеньйоре Торесе? Ясна річ, у цій справі я буду за вашого скарбника й беру на себе всі ваші витрати.
Але Торес, скинувши оком на Рігана, збрехав, раптом вигадавши вірогідну приключку: