— Я гадаю, що це середньовічна іспанська мова, — погодилась Леонсія.
— Це та мова, якою говорили конквістадори, а тепер її вже ніхто не вживає, — додав Торес. — От бачте, я мав рацію. Загублені Душі не поверталися ніколи.
— Але вони одружувалися, — промовив Френк, — бо інакше як ви поясните появу цих трьох шолудивих поросят?
Тим часом шолудиві поросята порозумілися поміж себе й приязними мигами стали запрошувати прибульців іти за ними в долину.
— Ці хлопці, здається, добрі й гостинні, дарма що такі похмурі, — сказав Френк, коли вони виряджалися в дорогу. — Чи бачили ви коли-небудь такі жалібні обличчя? Вони, я гадаю, народилися під час затемнення місяця, або в них померли всі дівчата, або скоїлось щось іще гірше.
— Саме такі обличчя й повинні мати Загублені Душі, — відповіла Леонсія.
— Якщо нам не пощастить вибратися звідси, то в нас будуть ще сумніші обличчя, — відповів Френк. — В усякому разі, вони, я сподіваюся, ведуть нас на сніданок. Попоїсти ягід було краще, ніж не їсти нічого, але це ще далеко не все.
За годину чи трохи більше наші шукачі, слухняно простуючи за своїми провідниками, вийшли на майдан, де стояв Великий Дім.
— Це нащадки загону да Васка й карібів, — упевнено сказав Торес, розглядаючи обличчя в юрмі. — Досить поглянути на них, щоб переконатися в цьому.
— І вони вернулись від християнської релігії да Васка до поганських звичаїв, — додав Френк. — Подивіться на той вівтар. Він із каменю. І хоч звідти пахне печеною бараниною, там не сніданок готують, а збираються складати жертву.
— Дякувати богові, що це тільки ягня, — зітхнула Леонсія. — За давніх часів релігія Сонця вимагала людських жертв. А вони поклонялися Сонцеві, гляньте на того старигана в довгому хітоні й у золотій шапці з золотими голками. Це жрець Сонця. Дядько Альфаро багато чого розказував мені про культ Сонця.
Над вівтарем, трохи позад нього, здіймалося величезне металеве сонце.
— Золото, щире золото, — прошепотів Френк, — і без жодної домішки. Подивіться на ці голки й на їхній розмір. Золото таке чисте, що, я гадаю, навіть дитина зігне їх, як схоче, або зав’яже вузлом.
— Боже милий! Гляньте! — вигукнула Леонсія, показуючи очима на грубо вирізьблене кам’яне погруддя, що стояло коло вівтаря. — Це ж Торесове обличчя! Або обличчя мумії з печери майя.
— І на ньому якийсь напис, — ступив наперед Френк, щоб придивитися зблизька, але жрець відштовхнув його. — Написано: «Да Васко». Те саме, що й на шоломі в Тореса. А тепер гляньте на жерця. Якщо він не здається вам рідним братом Тореса, значить, я нічого не тямлю в родинній схожості.
Жрець владним рухом звелів Френкові замовкнути й уклонився жертві, що пеклася на вівтарі. Ніби знак з неба, вітер дмухнув у полум’я під ягням.
— Бог Сонця невдоволений, — урочисто промовив жрець своєю чудною іспанською мовою, зрозумілою, проте, прибульцям. — Серед нас чужинці, і їх досі ще не вбито. Через це бог Сонця невдоволений. Кажіть ви, юнаки, що привели чужинців живих аж до вівтаря! Хіба я не велів вам убити їх? І хіба не бог промовляє моїми устами?
Один з юнаків, тремтячи, вийшов наперед і дрижачим пальцем показав на Торесове обличчя й на обличчя кам’яного погруддя.
— Ми впізнали його, — пробелькотів він, — і не наважилися вбити, бо пригадали пророцтво про те, що наш великий предок одного дня має повернутись. Може, це він, цей чужинець? Ми не знаємо. Ми не сміємо знати ані судити. Це вам, отче, належиться і знати, і думати, чи не він це.
Жрець пильно подивився на Тореса й забурмотів щось незрозуміле. Тоді раптом обернувся й запалив священний вогонь від жару, що стояв у горщику біля вівтаря. Але полум’я, спалахнувши, захиталось і погасло.
— Бог Сонця сердиться, — знову сказав жрець, а Загублені Душі почали бити себе в груди й голосити. — Жертви не прийнято, бо полум’я не хоче горіти. Тепер усього можна сподіватися. Та це вже великі таємниці, які знатиму тільки я. Ми не принесемо в жертву чужинців… бодай тепер. Мені треба часу, щоб дізнатися про волю Божу.
Порухом руки він відпустив людей, не закінчивши церемонії, а прибульців звелів відвести у Великий Дім.
— Нічого не второпаю, — прошепотів Френк на вухо Леонсії, — але сподіваюся, що там нам хоча б дадуть попоїсти.
— Гляньте на ту гарненьку дівчинку, — Леонсія показала очима на дитину зі жвавим і розумним личком.
— Торес уже звернув на неї увагу, — відповів Френк. — Я бачив, як він підморгував їй. Він також нічого не тямить і не знає, чим усе це скінчиться, а все-таки не хоче втратити нагоди потоваришувати з кимсь. Треба стежити за ним, бо він підлий собака і здатний зрадити нас першої-ліпшої хвилини, якщо це може йому врятувати шкуру.