— Чудово! — похвалила Леонсія.
— Тоді, божественний да Васко, — принижено промовив жрець, не мігши, щоправда, цілком приховати радості в голосі, — тоді ти спроможешся скласти наш стародавній і звичайний іспит. Якщо, випивши золотого питва, ти ще раз скажеш, що ти да Васко, я і всі ми вклонимося тобі й визнаємо твоє божественне походження. Нам випадало бачити захожих. Вони завжди жадали золота. А коли ми вгамовували їхню жадобу, вони не жадали вже більше нічого, бо були мертві.
Жрець говорив, а Загублені Душі уважно дивилися на нього, і так само уважно, але вже стурбовано, дивилися на нього й прибульці. Тим часом жрець засунув руку у велику шкіряну торбу, підійшов до казана, що стояв на триніжку коло вівтаря, й почав кидати в нього цілі жмені золота. Полонені були так близько, що бачили, як золото топиться і, наповнюючи казан, обертається в питво для Тореса.
Дівчинка, користуючись із свого особливого становища серед Загублених Душ, підступила до жерця Сонця й голосно сказала:
— Та це ж да Васко, капітан да Васко, божественний капітан да Васко, що давно привів сюди наших предків!
Насупивши брови, жрець хотів примусити її замовкнути, та дівчинка все повторювала свої слова і раз у раз красномовно показувала то на погруддя, то на Тореса. Жрець зрозумів, що нічого не зможе вдіяти, і подумки прокляв грішну любов, що зв’язала його з матір’ю дівчинки і дала йому доньку.
— Годі! — з серцем наказав він. — Це не твоє діло. Якщо він капітан да Васко, божественний да Васко, це питво йому не завадить.
І він вилив розтоплене золото в грубий череп’яний глечик, що стояв коло вівтаря. На його знак кілька юнаків, повідкладавши на бік свої списи, підійшли до Леонсії з певним наміром силоміць розтулити їй рота.
— Стійте! — спинив їх Френк гучним голосом. — Вона ж не божественна, як да Васко. Ви спробуйте питво на ньому.
У відповідь на це Торес обдарував Френка лютим поглядом.
— Тримайтеся з ним гордо, — навчав його Френк. — Відмовтесь пити. Покажіть йому напис на вашому шоломі.
— Я не питиму! — злякано скрикнув Торес, коли жрець удався до нього.
— Питимеш. Ми побачимо, чи ти справді да Васко, божественний капітан, що зійшов із Сонця, і якщо так, схилимося перед тобою і віддамо тобі хвалу, як богові.
Торес запитливо глянув на Френка, і цього не могло не запримітити досвідчене око жерця.
— Удайте, ніби ви хочете випити, — сухо сказав Френк. — Зробіть це хоча б для того, щоб урятувати леді й померти, як помирають герої.
З несподіваною силою випручавши з-під мотузок руку, Торес зняв свій шолом і повернув його так, щоб жрець міг побачити напис усередині.
— Читай, що там написано! — звелів Торес.
Напис «да Васко» надзвичайно здивував жерця, і він впустив із своїх рук глечика. Розтоплене золото, вилившись, запалило сухий хмиз, розкиданий по землі, і обпекло ногу одному з юнаків із списом, що затанцював від болю. Та жрець Сонця швидко схаменувся. Схопивши розпеченого горщика, він хотів був облити хмиз навкруг його жертв, але тут знову втрутилась дівчинка.
— Бог Сонця не хоче, щоб великий капітан пив це питво! — гукнула вона. — Бог Сонця вибив глечик з твоїх рук.
Всі Загублені Душі почали перешіптуватись, і жрець, почувши їхнє незадоволення, мусив опустити руку. А проте він вирішив знищити трьох прибульців і удався до хитрощів.
— Почекаймо знаку. Принесіть олії! Ми будемо чекати, доки бог Сонця не об’явиться… Принесіть свічку.
Виливши глечик олії на хмиз, щоб він скоріш зайнявся, жрець поставив на нього запалену свічку й промовив:
— Коли свічка погасне, то буде знак Божий. Чи слушно я кажу, люди?
І всі Загублені Душі загукали:
— Слушно.
Торес благально глянув на Френка.
— Старий шельма вкоротив свічку, — сказав той. — Вона горітиме не більш як п’ять хвилин, а може, ми займемося й за три хвилини.
— Що робити? — розпачливо запитав Торес, а Леонсія сміливо глянула Френкові в очі з ніжною, сповненою кохання усмішкою.
— Моліться, щоб линув дощ, — порадив Френк. — Та на небі, як на те, ні хмаринки. Помріть принаймні з честю. І не репетуйте надто голосно.
Його очі звернулись до Леонсії і сказали те, чого він досі не насмілювався їй казати, — що він кохає тільки її і кохає цілим серцем. Прив’язані до стовпів на чималій віддалі одне від одного, вони ніколи раніше не відчували себе такими близькими: їх-бо зближували й об’єднували їхні погляди.
Перша помітила це дівчинка, що, чекаючи знаку, дивилася на небо. Торес, який не бачив нічого, крім свічки, що майже догоріла, почувши її вигук, і собі глянув угору. Тепер до нього і до всіх інших долинув гуркіт, ніби летіла якась велетенська комаха.