— Чорнява, а з блакитними очима, — спромігся прошепотіти Френк.
І якими очима! Скоріше круглими, ніж довгастими, а втім, і не круглими. Їх можна було б назвати квадратними, якби вони не були скоріше круглі, ніж квадратні. Їх відтіняли довгі чорні вії, створюючи враження безмежної глибини. Але в них не було ні подиву, ні збентеження, коли Цариця глянула на гостей. Вони дивилися дрімливо-байдуже, хоч до свідомості Цариці виразно доходило те, що вона бачила. І раптом, на превеликий подив прибульців, у тих очах відбилася ціла низка земних почувань. У глибині зіниць затремтів смуток і біль. Чутливість вільготно засвітилась у них, як весняний дощ на далекому морському обрії або роса на горах уранці. Сум, вічний сум жив у їхній млосній дрімоті. Вогонь незмірної сміливості загрожував спалахнути іскрою енергії та рішучості. Але сонна закляклість щомить ладна була опуститись на них, мов лагідний серпанок. Одначе над усім переважала вікова мудрість, що променіла від красуні, підсилена запалими щоками — ознакою аскетства. Рум’янець на щоках пояснювався або пропасницею, або косметикою.
Коли Цариця підвелась на ноги, виявилося, що вона струнка й тендітна, наче фея. На крихких кістках було не дуже багато м’яса, а проте її не можна було назвати худорлявою. Якби Генрі й Френк висловили своє враження вголос, вони сказали б, що вона найтендітніша з усіх тендітних жінок на світі.
Жрець Сонця простяг своє старече тіло на помості, уткнувшись лобом у мату. Решта лишилися стояти, хоч із того, як тремтіли у Тореса ноги, видно було, що він перший наслідував би жерця, якби його супутники бодай чимось виявили бажання зробити те саме. Він уже почав був схиляти коліна, та, глянувши на Леонсію й Морганів, знову випростався.
Спершу Цариця дивилася тільки на Леонсію і, пильно розглянувши її, кивнула головою, щоб та наблизилась. Леонсії здалося, що цей жест занадто владний, як на таку тендітну істоту, і вона зразу відчула до Цариці ворожість. Отож Леонсія не зрушила з місця, аж доки жрець Сонця суворо наказав їй підійти до Цариці. Тоді, не звертаючи уваги на страшенного волохатого собаку, Леонсія пройшла між ним та триногом і спинилася, коли Цариця вдруге кивнула головою. Чималий час жінки пильно дивились одна на одну, і нарешті Леонсія із задоволенням помітила, що Цариця опустила очі. Та радість ця була завчасна, бо Леонсія зараз же побачила, що Цариця згорда розглядає її сукню і навіть простягла свою худорляву білу руку, щоб помацати матерію й погладити її рухом, властивим тільки жінкам.
— Жрече, — різко мовила вона, — сьогодні третій день Сонця. Я давно тобі віщувала, що має статися того дня. Нагадай, що саме.
Догідливо схилившись, жрець відказав:
— Ти казала, що того дня мають статися незвичайні події. І вони сталися, Царице.
Але Цариця вже не чула. Все ще погладжуючи Леонсіїну сукню, вона з цікавістю розглядала саму дівчину.
— Ти щаслива, — сказала Цариця, кивнувши, щоб вона вернулась до своїх, — тебе кохають чоловіки. Мені ще не все ясно, але здається, що тебе дуже люблять чоловіки.
Її голос, ніжний і тихий, чистий, як срібло, багатий на щонайрізноманітніші модуляції, бринів, мов далекий дзвін, що закликає до церкви. Але Леонсія не могла віддати йому належне. Натомість вона відчула, як зарум’янились від гніву її щоки й швидше застукав на скронях живчик.
— Я бачила тебе давніше, і то часто, — вела далі Цариця.
— Не може бути! — скрикнула Леонсія.
— Цить! — засичав на неї жрець.
— Там, — Цариця вказала на велику золоту чашу, — я бачила тебе там давніше, і то часто. І тебе також, — звернулася вона до Генрі.
— І тебе, — вдалася Цариця до Френка, і її великі блакитні очі побільшали. Вона зміряла його довгим, уважним поглядом. Цей погляд не сподобався Леонсії й викликав у неї прикре почуття ревнощів.
Очі Цариці спалахнули, коли вона спинила їх на Торесові.
— А ти хто такий, чужинцю? Ти так незвичайно вбраний — з шоломом лицаря на голові і в постолах раба на ногах.
— Я — да Васко, — відважно відповів той.
— Це старовинне ім’я, — усміхнулась Цариця.