Цариця так раптово підвелася, що Торес зіщулився зі страху й замалим не впав на поміст, чекаючи, що зараз дістане ножем у спину. Але вона підійшла чи, швидше, майнула до дверей, що вели до іншої кімнати.
— Ходи сюди! — владно наказала вона.
З першого ж погляду, ледве вступивши в кімнату, Торес зрозумів, що то її спальня. Та йому було не до оглядин. Піднявши віко важкої, кутої міддю скрині, вона махнула рукою й звеліла йому підійти й глянути всередину. Скорившися, Торес остовпів з дива. Дівчинка сказала правду. В скрині, немов зерно в засіці, лежали незліченні скарби: діаманти, рубіни, смарагди, сапфіри, найкоштовніші, найчистішої води і найбільших розмірів.
— Занурюй руки по плечі, — сказала Цариця, — і переконайся, що ці цяцьки справжні самоцвіти, а не витвір фантазії і мрій, які бачать тільки вві сні. А тепер можеш розказати про це своєму багатому приятелеві, що має одружитися зі мною.
І Торес, знетямившись від давнього вина, що вогнем запалило йому мозок, зробив, як йому наказано.
— Невже ж ці скляні цяцьки так тебе вразили? — глузливо кинула Цариця. — В тебе такий вираз, ніби ти бачиш якесь чудо.
— Я ніколи не думав, що на світі можуть існувати такі скарби, — белькотів сп’янілий Торес.
— То що — вони неоціненні?
— Так, неоціненні.
— Вони дорожчі за мужність, за честь, за кохання?
— Вони дорожчі за все. Вони можуть довести до божевілля.
— І на них можна купити кохання, щире кохання чоловіка або жінки?
— На них можна купити ввесь світ.
— Слухай, — сказала Цариця, — ти чоловік. Ти знав жінок. Невже ж за них можна купити й жінку?
— Від часу створення світу за них купували й продавали жінок, та й самі жінки продавали себе для них.
— І вони можуть купити серце твого любого друга Френка?
Тільки тепер Торес глянув на неї навісними від вина й видовиська такої сили самоцвітів очима, кивнув головою і щось промимрив.
— І твій приятель Френк так само цінує їх?
Торес мовчки кивнув головою.
— І всі їх так високо цінують?
Він знову мовчки кивнув.
Цариця вибухнула глумливим сміхом і, нахилившись, набрала цілу жменю коштовних самоцвітів.
— Ходімо, — наказала вона, — я покажу тобі, як я їх ціную.
Вона вивела Тореса з кімнати на ґанок над водою, яка саме під ним утворювала вир. Тут, певне, і був той підземний вихід, що ним, як здогадувалися Моргани, витікала вода з озера. Цариця знову глумливо засміялася й жбурнула самоцвіти просто у вир.
— Ось як я їх ціную, — промовила вона.
Торесові забило дух, коли він побачив таке марнотратство, і він зовсім протверезився.
— І вони ніколи не повернуться, — засміялася Цариця, — звідти ніщо не випливає… Дивись!
Вона кинула в воду букет квітів, що, покружлявши, пірнули у вир і щезли з очей.
— Коли ніщо не випливає, то куди ж воно все дівається? — хрипко спитав Торес.
Цариця знизала плечима, але він зрозумів, що їй відома таємниця виру.
— Не одна людина пішла вже цим шляхом, — задумливо сказала Цариця. — І ніхто з них не повернувся. Цією дорогою пішла й моя мати. Я тоді була ще дівчинкою. А тепер, чоловіче в шоломі, йди собі. Перекажи, що ти бачив, своєму панові… тобто приятелеві. Перекажи йому, який у мене посаг. І коли він хоч наполовину любить так, як ти, ці цяцьки, то нехай швидше приходить обняти мене. Я залишусь тут і замріяно чекатиму його приходу. Рух води зачаровує мене.
Вона відпустила Тореса.
Увійшовши в спальню, Торес стиха вернувся до ґанку і побачив, як Цариця опустилася на поміст і, поклавши на руки голову, втупила очі у вир. Тоді він метнувся до скрині, підняв віко і, набравши повну жменю самоцвітів, сховав їх у кишеню. Не встиг він захопити другу жменю, як за його спиною почувся глумливий Царицин сміх.
Тореса пойняв такий жах і гнів, що він шарпнувся до неї, загнав назад аж на ґанок і не схопив тільки тому, що вона витягла кинджал.
— Злодію, — спокійно сказала Цариця, — в тебе немає честі. У нас, у долині, злодіїв карають смертю. Я зараз же покличу своїх служників, і вони кинуть тебе у воду.
Ця загроза додала Торесові спритності. Глянувши у вир, він нажахано скрикнув, ніби побачив там щось незвичайне, став навколішки й заховав між долоні своє скривлене зі страху обличчя. Цариця й собі зиркнула у воду, шукаючи там причини його переляку. Торес тільки й чекав цього. Немов лютий тигр, він кинувся до неї, схопив за руки й вирвав кинджал. Обтерши чоло від поту й усе ще тремтячи, він помалу приходив до пам’яті, а Цариця тим часом зацікавлено й сміливо дивилася на нього.