— Ще не пізно, Френку, і ти можеш передумати, — сказав Генрі. — До того ж це несправедливо. Коротша соломинка була моя. Правда, Леонсіє?
Леонсія не знала, що відповісти. Вони стояли гуртом, перед вівтарем, а позад них юрмилися Загублені Душі. Цариця й жрець Сонця радились у Великому Домі.
— Адже ж ви не хотіли б, щоб Генрі одружився я нею? — запитав Френк Леонсію.
— Ні він, ні ви, — відповіла Леонсія. — Єдиний, кого я хотіла б бачити одруженим із нею, це Торес. Вона мені не подобається, і я не хочу, щоб будь-хто з моїх друзів був їй за чоловіка.
— Ти, мабуть, ревнуєш, — промовив Генрі, — а Френк, здається, не дуже бідкається своєю долею.
— Вона не така вже й погана, — пояснив Френк. — А крім того, Генрі, дарма що ти витяг коротку соломинку, вона не одружиться з тобою, хоч би ти й просив її.
— Ну, не знаю… — почав був Генрі.
— Спитай її сам. Ось вона виходить. Подивись на її очі. Вона чимсь схвильована. А жрець — чорний як піч. Запропонуй їй себе й побачиш, чи матимеш успіх.
Генрі уперто хитнув головою:
— І запропоную. Не тому, щоб довести тобі, як мене люблять жінки, а задля самої справедливості. Не гаразд, що я прийняв твою жертву, і я тепер хочу виправити свою провину.
І не встигли вони стримати Генрі, як він пробився до Цариці, став між нею й жерцем і щось заговорив. Цариця, слухаючи, сміялася, але сміялася не з Генрі. Потім вона з виглядом переможниці кинула оком на Леонсію й звернулася просто до неї:
— Ось бачиш, Генрі сватається до мене. Це вже четвертий залицяльник за один день. Отже, мене кохають чоловіки. Чи ти коли-небудь чула, щоб четверо чоловіків захотіли того самого дня побратися з жінкою?
— Четверо? — здивувався Френк.
Цариця ніжно глянула на нього.
— Авжеж. Ти й Генрі, якому я тільки-що відмовила. Перед вами був ще той нахаба Торес, а оце щойно у Великім Домі — жрець. — На цю згадку очі її заблищали, а щоки почервоніли. — Оцей жрець Сонця, що давно вже зламав свою обітницю; людина, яку тільки наполовину можна вважати за чоловіка, хотів одружитися зі мною. Поганець! Тварюка! І він наостанці насмілився ще сказати, ніби я не одружуся з Френком. Ходімо! Я його зараз навчу.
Порухом голови вона звеліла своїй сторожі оточити бранців і очима наказала двом воякам стати ззаду жерця. Побачивши таке, юрба невдоволено загула.
— Починай, жрече, — гостро мовила Цариця, — а то мої вояки вб’ють тебе!
Жрець повернувся, немов бажаючи вдатись до народу, але, побачивши приставлені до грудей списи, затремтів і скорився. Він підвів до вівтаря Френка й Царицю, а сам став на підвищення і, дивлячись понад їхніми головами на Загублені Душі, сказав:
— Я — жрець Сонця. Моя обітниця — священна. Я, жрець, мушу повінчати цю жінку, Царицю Мрій, із цим чужинцем, замість того щоб пролити його кров на наш вівтар. Моя обітниця священна. Я не можу порушити її. Я відмовляюсь вінчати цю жінку й цього чоловіка. В ім’я бога Сонця я відмовляюся давати їм шлюб.
— Тоді ти помреш, жрече, зараз же й на цьому ж таки місці! — заскреготіла зубами Цариця, помахом руки звелівши одному воякові приставити списа до грудей жерця, а другому стримувати юрбу Загублених Душ, що загрозливо завирувала й мало не зчинила бунту.
Запала напружена тиша. Майже цілу хвилину ніхто не ворухнувсь і не промовив ні слова. Всі стояли, наче заклякли, і дивилися на жерця, якому до грудей проти серця було наставлено списа.
Кінець кінцем, жрець перший порушив мовчанку. Він здався. Спокійно обернувшись плечима до списів, він став навколішки й стародавньою іспанською мовою почав проказувати молитви, благаючи Сонце послати молодим дітей. Тоді, звернувшись до Френка й Цариці, жрець звелів їм схилитись і стати теж навколішки. Коли його пальці доторкнулись їхніх рук, він несамохіть скривився.
Потім з його наказу наречені підвелись, а він переломив маленький коржик надвоє і дав кожному з них по половинці.
— Причастя, — пошепки сказав Леонсії Генрі, коли наречені відкусили по шматочку кожне з своєї половинки.
— Це, певне, римо-католицька відправа, що її приніс із собою ще да Васко. З того часу її перекрутили й вона править їм тепер за шлюбну церемонію, — так само пошепки відповіла Леонсія.
Бачивши, що Френк назавжди відходить від неї, вона стримувала себе лише тим, що до крові закусила зблідлі губи й нігтями вп’ялася в долоні.
Жрець узяв із вівтаря малесенький кинджал і невеличкий золотий келих і передав їх Цариці. Та звернулась до Френка і, він, закасавши рукав, наблизив до неї ліве передпліччя. Цариця лагодилась уже була зробити надріз, але зненацька спинилась, задумалась і, замість надрізати йому шкіру, кінчиком кинджала торкнулася свого язика.