То був літній гладкий китаєць. Його круглий вид свідчив про лагідну й доброзичливу вдачу, властиву всім товстим людям. Ім’я його, І Пин, означало «сік спілого яблука», а манери він мав такі самі лагідні та солоденькі, як і ім’я. А що вже до старої, яка ступала, спираючись на нього, то І Пин був утіленням пошани й ґречності. Коли вона через свою кволість спіткнулась і мало не впала, І Пин спинився й дав їй відсапнутись та звести дух. Тричі, поки вони йшли до гасієнди, він напував стару французькою горілкою із своєї пляшки.
Вигідно посадовивши свою супутницю в тінявому кутку подвір’я, І Пин сміливо постукав у парадні двері. Звичайно у своїх справах він заходив з кухні, але ця справа і його власний розум навели китайця на думку, що тепер він має стукати в парадні двері.
Покоївка-індіянка, що відчинила йому, доповіла про його прихід невтішному Енріко Солано, який разом із своїми синами слухав оповідання Рікардо про загибель Леонсії в горах майя. Челядниця вернулася і сказала, що сеньйор Солано слабий і не приймає нікого. Промовила вона це досить шанобливо, дарма що відвідувач був китаєць.
— Гм, — сказав І Пин і почав вихваляти себе, щоб намовити челядницю доповісти про нього вдруге. — Я не кулі. Я пристойний китаєць. Я довго ходив до школи і розмовляю по-іспанському й по-англійському. Я пишу іспанською мовою. Я пишу англійською. Дивіться! Ось тепер я пишу іспанською мовою до сеньйора Солано. Ви не вмієте читати й не розумієте того, що я пишу. Я пишу, що я І Пин. І живу в Колоні. Я прийшов сюди побачити сеньйора Солано. Справа важлива. Дуже важлива. Дуже таємна. Я пишу про все це на папері, але ви не можете прочитати.
Проте він не сказав, що дописав наприкінці:
«Сеньйорито Солано! Маю для вас велику таємницю».
Записку, очевидно, одержав Алесандро, найстарший син Енріко, бо саме він підійшов до дверей, випередивши челядницю.
— Перекажи свою справу через мене! — майже сердито накинувся він на гладкого китайця. — В чому річ? Мерщій!
— Дуже добра річ, — відповів І Пин, задоволено відзначивши, що його співрозмовник схвильований. — Я заробляю багато грошей. Купую, як ви кажете, секрети. Продаю секрети. Дуже гарна річ.
— Що ти знаєш про сеньйориту Солано? — гримнув Алесандро, вхопивши його за плечі.
— Все. Дуже важливі відомості…
Алесандро не владав уже собою. Він мало не поволік китайця до кімнати Енріко.
— В нього є новини про Леонсію! — вигукнув Алесандро.
— Які? — в один голос спитали решта Солано.
«Ого!» — подумав І Пин. Такий запал, хоч і показував добрий початок, але починав хвилювати і його самого. Енріко помилково зрозумів його настрій як страх і, піднісши руку вгору, звелів своїм синам мовчати. Тоді спокійно спитав:
— Де вона?
«Ага, — подумав І Пин. — Сеньйорита, виходить, десь ділася. Це новий секрет». Він може придатись йому коли-небудь. Гарна дівчина, із заможної родини Солано, зникла в одній з країн Латинської Америки! Та він же матиме з цього великий зиск. Одного дня вона може одружитись (І Пин чув про це в Колоні), коли-небудь посвариться зі своїм чоловіком, або ж її чоловік посвариться з нею, і тоді чи вона, чи її чоловік, то байдуже, можуть добре заплатити І Пинові за його секрет.
— Ця сеньйорита Леонсія, — сказав він нарешті підлесливим голосом, — не ваша дочка. В неї інші тато й мама.
Але Енріко був настільки пригнічений загибеллю Леонсії, що цей давній секрет не справив на нього жодного враження.
— Авжеж, — кивнув він головою. — Я взяв її за дочку, коли вона була ще немовлям, і цього ніхто з моїх не знав. Дивно, звідки ти довідався. Мені зовсім не цікаво дізнаватися від тебе про те, що я й так знаю. Я цікавий знати, де вона тепер.
І Пин поважно й спочутливо похитав головою.
— Це вже новий секрет, — промовив він. — Можливо, я знайду й цей секрет. Тоді я продам його вам. Але поки що у мене є давній секрет. Ви не знаєте прізвища тата й мами Леонсії. А я знаю.
Спокуса була завелика, і старий Енріко Солано не міг приховати своєї цікавості.
— Кажи! — мовив він. — Назви ім’я, доведи, що не брешеш, і я заплачу тобі.
— Ні! — знову похитав І Пин головою. — Не вийде. Я веду свої справи не так. Ви платите, а я кажу. Мої секрети — добрі секрети. Я доводжу свої секрети. Ви дасте мені п’ятсот песо й повернете витрати за дорогу з Колона до Сан-Антоніо й назад, а я скажу вам ім’я тата й мами.
Енріко Солано на знак згоди кивнув головою й хотів уже був звеліти Алесандро видати гроші, та на заваді йому стала спокійна, врівноважена покоївка-індіянка. Примчавши до кімнати й підбігши до Енріко із жвавістю, якої досі ніхто не помічав у неї, дівчина вибухнула плачем, що його могла викликати тільки радість, а не сум.