— Він ніколи не пригощав п’яниць випивкою, ти знала?
— Що це ти верзеш?
— Ти не змусиш мене його ненавидіти… і не зробиш його з мене, — Боббі стиснув праву руку в кулак і заніс збоку над головою. — Я не стану його привидом. Обманюй себе скільки завгодно, вигадуй рахунки, яких він не сплатив, і недійсний страховий поліс, і неповні стрити, які він намагався доповнити. Тільки мені цього не розказуй. Ніколи.
— Не піднімай на мене руку, Бобику. Щоб ніколи не смів підіймати на мене руку.
Замість відповіді Боббі здійняв і ліву руку, теж зі зціпленим кулаком:
— Ну давай. Хочеш мене вдарити? Я дам здачі. Хочеш дістати ще? Тільки цього разу заслужено. Ну ж бо.
Вона застигла нерішуче. Боббі відчував, як лють тане так само стрімко, як і вибухнула. На зміну їй прийшла страшенна чорнота. У ній він побачив страх. Страх перед власним сином, страх, що він може її скривдити. Ні, не сьогодні й не брудними дитячими кулачками. Але діти виростають.
Та хіба він дуже відрізняється від неї, щоб дивитися згори вниз і заходитися високоморальними промовами? Чим він кращий за неї? Він почув у себе в голові невимовно страшний, наспівний голос, який запитував, чи хоче він повернутися додому, навіть якщо це означає, що Тедові доведеться бути без нього. Боббі відповів: «Так». Навіть якщо доведеться повернутися до сучки-матері? «Так», — сказав він. «Що, став розуміти її трохи краще, еге ж?» — спитав Кам, і Боббі втретє відповів ствердно.
А коли мама впізнала його кроки на ґанку, спершу в її голові не було нічого, крім любові та полегшення. І це було по-справжньому.
Боббі розслабив кулаки. Потягнувся до досі заведеної назад, втім уже без певності, долоні і взяв її у свою. Спершу рука опиралася, та Боббі врешті-решт таки вдалося перебороти її напругу. Він поцілував їй руку. Поглянув на мамине побите обличчя і знову поцілував у руку. Він так добре її знав, хоч і не хотів. Шалено бажав, щоб вікно у свідомості зачинилося, бажав непроникності, що робила любов не лише можливою, але й необхідною. Що менше знаєш, то більше можеш повірити.
— Я тільки велика не хочу, — сказав Боббі. — Чуєш? Тільки велика.
— Чого ж тоді ти хочеш? — голос її був непевний, прибитий. — Чого ти хочеш від мене, Боббі?
— Млинців. Багато, — Боббі спробував усміхнутися. — Я таки-и-ий голодний.
Мама насмажила млинців для обох і вони поснідали опівночі, сидячи навпроти одне одного за кухонним столом. Боббі наполіг, що допоможе з посудом, хоч стрілки годинника вже підбиралися до першої.
— А чому б ні? До школи завтра не треба, можна спати скільки влізе.
Коли мама випускала воду з мийки, а Боббі клав на місце останню срібну виделку, на Колонія-стрит у темряву нового дня загавкав Баузер: гав-гав-гав. Вони з мамою перезирнулися і засміялися, хоч на мить відчуваючи, що все було гаразд.
Спершу Боббі лежав у ліжку, як колись, на спині, розкинувши п’яти по краях матрацу, та лежати в колишній позі вже було недобре. Він відчував себе неприкритим, ніби істоті, що захоче на нього полювати, досить просто вихопитися з шафи і розпороти його наставлений живіт одним кігтем, мов якусь блискавку. Боббі перевернувся на бік, запитуючи себе, де зараз Тед. Він потягся, намагаючись вловити якийсь слід чоловіка, та не було нічого. Так само, як не було нічого недавно на Хулігансетт-стрит. Боббі хотілося плакати за Тедом, та він не міг. Не зараз.
З вулиці, пройшовши крізь темряву, наче сон, долинуло биття годинника на міській площі. Одне тільки «бам». Боббі зиркнув на сяйливі стрілки «Біґ-Бена» на письмовому столі: вони стояли на позначці один. Добре.
— Їх тут немає, — вимовив Боббі. — Ницих людей тут більше немає.
Та все одно він спав на боці, підтягши коліна до грудей. Ночі, коли він лежав, розметавшись по ліжку, залишилися в минулому.
ХІ. «Вовки» і «Леви». Боббі з биткою. Офіцер Реймер. Боббі і Керол. Важкі часи. Конверт
Саллі-Джон повернувся з табору засмаглий, з десятком тисяч комариних укусів, що загоювалися, і мільйоном казок напоготові… от тільки Боббі їх майже не слухав. Того літа багаторічна, невимушена дружба з Саллі-Джоном і Керол розпалася. Усі троє часом йшли разом до «Стерлінґ-гаузу», та там їхні шляхи розходилися. Керол з подругами записалася на ручні ремесла, софтбол і бадмінтон, а Боббі та Саллі — у клуб юних слідопитів і на бейсбол.