— Що це на тебе найшло? — поцікавився Саллі, коли Боббі плентався повз нього. На обох лавках запала тиша. Усі діти дивилися на нього. Так само дивилися й батьки. Дивилися з відразою, та він, напевно, і був відразливий, тільки не через те, що вони думають.
Знаєш що, Ес-Джею? Може, ти й був у таборі «Вінні», та я був унизу, глибоко внизу.
— Боббі?
— Нічогісінько, — буркнув Боббі, не підводячи очей. — І кому яке діло. Я переїжджаю до Массачусетса. Може, там менше пришелепкуватих гомиків, що підсуджують.
— Послухай, старий…
— Ой, замовкни, — кинув Боббі, навіть не глянувши на Ес-Джея. Просто втупився у кросівки й пішов геть.
Ліз Ґарфілд друзів не заводила. «Я вовк-самітник, а не світська левиця», — іноді казала вона. Та перші кілька років у агенції нерухомості «Рідне місто» вона близько зійшлася з жінкою на ім’я Майра Колгаун. Лізіанською мовою їх було і водою не розмити: вони дивилися на світ одними очима, перебували на одній хвилі і так далі. Тоді Майра працювала в Дона Бідермена секретаркою, а Ліз була молодшою, тобто куди пошлють: човником снувала від агента до агента, організовувала їм зустрічі, готувала каву, друкувала ділову переписку. У п’ятдесят п’ятому Майра ні з того ні з сього звільнилася, нікому нічого до ладу не пояснюючи. На початку п’ятдесят шостого Ліз підвищили і секретаркою містера Бідермена стала вона.
Ліз і Майра не втрачали зв’язку, обмінюючись листівками на свята, а часом і листами. Майра, що, як висловлювалася Ліз, залишилася в дівках, переїхала до Массачусетса і заснувала свою власну невеличку агенцію нерухомості. Наприкінці червня шістдесятого Ліз написала їй і поцікавилася, чи не можна стати партнером, звичайно, поки що молодшим, у Колгановій агенції. У неї є деякий стартовий капітал, небагато, та все ж три з половиною тисячі на дорозі не валяються.
Можливо, міс Колгаун пройшла через те ж саме пекло, що й мама, а може, й ні. Головне, що вона погодилась і навіть надіслала мамі букет квітів. І Ліз була щаслива вперше за багато тижнів. А по-справжньому щаслива, мабуть, уперше за кілька років. Головне, що вони перебираються з Гарвіча до Денвера, штат Массачусетс. Поїдуть у серпні, тож у Ліз залишиться ще безліч часу, щоб записати свого Бобика, тепер тихого і нерідко похмурого, у нову школу.
А ще в Бобика Ліз Ґарфілд перед від’їздом з Гарвіча залишалась одна дуже пильна справа.
Він був занадто юний і занадто малий, щоб зробити те, що мусив, не криючись. Доводилося бути обережним і підступним. Підступність Боббі не бентежила, поведінка в стилі Оді Мерфі чи Рендолфа Скотта з суботніх денних кіносеансів його вже не дуже приваблювала. До того ж на деяких людей треба нападати із засідки, бодай для того, аби відчули, як воно. Боббі вибрав схованкою невеличкий гайок, куди його водила Керол у день, коли він розкис і розпустив нюні. Ідеальне місце для підстерігання Гаррі Дуліна, старого містера Робіна Гуда, що скаче верхи долиною.
Гаррі підробляв у «На будь-який смак», розкладав товари на полицях. Боббі це було відомо вже кілька тижнів. Він бачив його там, коли ходив з мамою на закупи. Боббі також бачив, як він після зміни о третій повертається додому. Зазвичай у компанії одного чи кількох друзів. Найчастіше в його свиті був Річі О’Міра: Віллі Ширмен, схоже, зник з життя бравого Робіна Гуда, так само як Саллі майже зник з життя Боббі. Та сам чи з компанією, він завжди обирав коротшу дорогу, навпростець через міський парк.
Боббі став вчащати туди в другій половині дня. В бейсбол тепер, коли припікало по-справжньому, грали лише вранці, тож о цій порі на полях A, B і C було безлюдно. Рано чи пізно Гаррі дорогою з роботи пройде повз пусті поля без Річі чи компанії інших веселих молодиків. А тим часом Боббі щодня між третьою і четвертою сидів у гайку, де колись плакав, поклавши голову Керол на коліна. Іноді читав книжки. Історія про Джорджа і Ленні знову змусила його розплакатися. «Такі люди, як ми, що працюють на ранчо, — найсамотніші люди на світі, — так бачилося Джорджеві. — Їм немає, на що сподіватися». Ленні думав, що вони придбають ферму і розводитимуть кроликів, та ще задовго до кінця книжки Боббі знав, що ніякої ферми і кроликів Ленні та Джорджеві не бачити. Чому? Тому що людям потрібен звір, щоб на нього полювати. Вони знаходять якогось Ральфа чи Роху, чи кремезного, недалекого здорованя на зразок Ленні, й перетворюються на ницих людей. Одягають жовті плащі, загострюють палиці з обох кінців і виходять на полювання.
«Та такі, як ми, часом хоч трошечки, але дають здачі, — думав Боббі, очікуючи дня, коли Гаррі буде один. — Часом і ми це вміємо».