Цим днем стало шосте серпня. Гаррі неквапно простував парком до перетину Коммонвелс і Броуд-стрит, так і не знявши червоного фартуха з «На будь-який смак» (ну що за сраний виродок), і співав баладу про «Меккі-Ножа» голосом, що був здатен розтопити цвяхи. Обережно, щоб не шарудіти гіллям густих дерев, Боббі вибрався зі сховку і почав безгучно скрадатися за ним по стежці, не замахуючись битою, доки не опиниться достатньо близько для певного удару.
Заносячи битку, пригадав слова Теда: «Троє хлопців проти однієї дівчинки. Мабуть, вони вирішили, що ти — левиця». Але, звісно ж, Керол не левиця, та й він не лев. Левом був Саллі, та його не було тут ні тоді, ні тепер. Хлопець, що зараз скрадався за Гаррі Дуліном, не був навіть вовком. Він був звичайнісінькою гієною, але що з того? Хіба Гаррі Дулін заслуговував чогось кращого?
«Ні», — вирішив Боббі й розмахнувся. Битка вдарила з тим самим приємним, глухим гупанням, як і на озері Кентон, коли він завдав свого третього і найкращого удару, вибивши м’яч далеко на ліву половину поля. Удар у крижі Гаррі Дуліна був ще приємніший.
Той, скрикнувши від болю й несподіванки, простягся на землі. Коли він перевернувся на спину, Боббі відразу ж опустив битку знову, цього разу цілячись прямо під ліве коліно.
— А-а-а-а-у! — зарепетував Гаррі. Як невимовно приємно було чути крики Гаррі Дуліна, просто-таки ледь не блаженство. — А-а-а-а-у, болить! Боли-и-ить!
«Не можна дозволити йому підвестися, — думав Боббі, холоднокровно намічаючи наступне місце для удару. — Він вдвічі більший за мене й досить раз промахнутися і дати йому встати, як він мене навпіл роздере і взагалі, нахер, заб’є».
Гаррі спробував відповзти, зариваючи кросівки в гравій, орючи задом і працюючи ліктями, ніби веслами. Боббі замахнувся і вперіщив його в живіт. Гаррі забило дух і, втративши опору на ліктях, він повалився на спину. Очі його затуманилися, сповнені осяяних сонцем сліз. Прищі виділялися на шкірі великими фіолетовими і червоними крапками. Губи, підло стиснуті в день, коли їх врятувала Ріонда Г’юсон, тепер розповзлися, як колихкі драглі.
— А-а-а-ау! Припиніть! Я віддам… віддам… ох, Боже!
«Він мене не впізнає, — здогадався Боббі, — сонце б’є йому в очі й він навіть не знає, хто це».
Цього було замало. «На трієчку, хлопці!», як казали вожаті з табору «Вінні», коли під час перевірки виявляли безлад. Так йому розповідав Саллі, та Боббі це не дуже цікавило. Кому яке собаче діло до перевірок спалень і виготовлення гаманців з бісеру?
Але до цього йому було діло, ще й яке, тож Боббі нахилився ближче до спотвореного обличчя Гаррі.
— Що, Робін Гуд, пам’ятаєш мене? Пам’ятаєш? Я — малятко Малтекс.
Гаррі перестав кричати і вирячився на Боббі, нарешті впізнавши.
— Тебе… зловлю… — вичавив він з себе.
— Хрін ти мене зловиш, — сказав Боббі. А коли Гаррі спробував схопити його за гомілку, копнув його попід ребра.
— А-а-а-ау! — завів Гаррі, повертаючись до колишнього тексту. Який нікчема! Парад юного покоління мучителів! «Мені болить, напевно, більше, ніж тобі, — подумав Боббі. — Кóпати людей, коли ти взутий в кросівки, — дурість».
Гаррі перекотився на живіт, силкуючись зіп’ястися на ноги. Боббі розкрутив битку, неначе для хоум-рану, і вперіщив Гаррі по сідницях. Звук був такий, ніби тріпаєш важкий килим… чудовий звук! Для повноти моменту не вистачало тільки розпластаного на стежці містера Бідермена. Боббі точно знав, куди хотів би його вдарити.
«Що ж, півпаляниці краще, ніж дуля з маком». Принаймні так завжди казала мама.
— Це тобі за малятко Джербер, — сказав Боббі. Гаррі, хлипаючи, знову простягся на стежці. З носа густими, зеленими потоками текли шмарклі. Однією рукою він мляво намагався повернути чуття своєму занімілому задові.
Руки Боббі знову стисли заліплене липкою стрічкою руків’я битки. Йому хотілося востаннє занести її та опустити, але не на гомілку чи спину, а на голову Гаррі Дуліна. Хотілося почути, як лусне його череп. Бо й справді, хіба світ не став би кращим без нього? Малого ірландського лайнюка. Ницого, малого…
«Боббі, вгамуйся, — залунав Тедів голос. — Зробив і досить. Заспокойся. Тримай себе в руках».
— Ще раз її зачепиш, я тебе вб’ю, — пригрозив Боббі. — Зачепиш мене, я підпалю тобі хату. Сраний виродок.
Кажучи останні слова, Боббі був присів, а тепер встав, роззирнувся довкола і пішов геть. Коли на середині пагорба Броуд-стрит йому трапилися близнючки Сіґсбі, Боббі вже насвистував.
У наступні роки Ліз Ґарфілд майже звикла бачити в себе на порозі полісменів. Та перший на черзі був офіцер Реймер, огрядний місцевий коп, що часом пригощав дітей у парку арахісом. Коли офіцер Реймер увечері шостого серпня подзвонив у двері квартири, що містилася на першому поверсі будинку № 149 на Броуд-стрит, вигляд у нього був безрадісний. Він прийшов у супроводі Гаррі Дуліна, який щонайменше з тиждень не зможе сидіти на твердому, і його матері, Мері Дулін. По східцях на ґанок Гаррі підіймався, немов старий дід, упершись руками в крижі.