— Ви можете заприсягтися, що він був з вами? — звернувся полісмен до Ліз.
— Присягаюся.
— Боббі, ти даєш чесне слово, що не чіпав його?
— Даю чесне слово.
— Богом присягаєшся?
— Присягаюся.
— Ти ще за це заплатиш, Ґарфілде, — пообіцяв Гаррі. — Я тобі відкручу твою малу руду…
Реймер розвернувся так різко, що, якби мама не підхопила його за лікоть, Гаррі б загримів по східцях, набиваючи нові рани і роз’ятрюючи старі.
— Стули свій бридкий, дурний писок, — кинув Реймер, а коли місіс Дулін розтулила рота, він тицьнув у неї пальцем. — І ви теж, Мері Дулін. Якщо вам уже так припекло звинуватити когось у побитті, то почніть зі свого бісового чоловічка. Там свідків більше набереться.
Мері Дулін витріщилася на нього з роззявленим ротом, розлючена і засоромлена.
Рука Реймера з витягнутим пальцем опустилася, ніби зненацька обважніла. Він переводив погляд з Гаррі та Мері, що з далеко недоброзичливим виразом стояли на ґанку, на Боббі та Ліз у холі. Тоді відступив від усіх чотирьох, зняв поліційного картуза, почухав мокру від поту голову і одягнув його знову.
— Щось прогнило в Данськім королівстві, — врешті-решт промовив Реймер. — Хтось із вас бреше, як скажений пес.
«Він…» і «Ти…» в один голос сказали Боббі і Гаррі, та дільничний Джордж Реймер не бажав слухати жодного.
— Замовкніть! — заревів він так голосно, що літня подружня пара, яка прогулювалася на протилежному боці вулиці, зупинилася й озирнулася. — Оголошую інцидент вичерпаним. Але, якщо ще хоч раз заведетеся ви, — махнув на хлопців, — або ви, — убік матусь, — вам мало не здасться. Як кажуть, до мудрого і за першим разом доходить. Ну як, Гаррі, потиснеш юному Робертові руку, мовляв, «усе, проїхали»? Знаєш, як годиться по-чоловічому? Так я і думав, що ні. Наш клятий світ — сумне місце. Ходіть, Дуліни, відведу вас додому.
Боббі з мамою спостерігали, як трійця спускається східцями, Гаррі перегравав, шкутильгаючи так, що це було більше схоже на перевалювання моряка. На початку стежки місіс Дулін зненацька ляснула його по шиї.
— Ану не викаблучуйся, гівно мале! — наказала вона.
Гаррі став іти рівніше, та його все одно заносило з правого борту на лівий. На думку Боббі, хлопець тепер накульгував рівно стільки, скільки мусив. Напевно, так воно й було. Останній удар, коли Боббі пройшовся йому по заду, був чемпіонським.
Повернувшись до квартири, Ліз так само незворушно спитала:
— Це один з тих хлопців, що побили Керол?
— Так.
— Зможеш не траплятися йому на шляху, доки ми не переїдемо?
— Гадаю, зможу.
— Добре, — сказала вона і поцілувала Боббі. Вона так рідко його цілувала, і було так чудово, коли вона це зробила.
Коли до переїзду залишалося менш ніж тиждень, а квартира сповнилася картонними ящиками і стала здаватися якоюсь незвично оголеною, Боббі виловив у парку Керол Джербер. Хоча б раз вона йшла сама. Він безліч разів бачив її з подругами, але тоді все не влаштовувало, було не так, як він хотів.
Тепер же Керол була нарешті сама, та аж коли вона озирнулася на нього через плече і Боббі побачив у її очах страх, то зрозумів, що вона його уникала.
— Боббі? Як справи?
— Не знаю, — відповів Боббі, — по-моєму, нормально. Давно тебе не бачив.
— Ти до мене не заходив.
— Ні, — сказав Боббі, — Ну, я…
Що далі? Як закінчити фразу?
— Було багато справ, — пробурмотів він непереконливо.
— А-а, ага.
Він міг витерпіти її холодність, та не міг витерпіти страх, який вона намагалася приховати. Страх перед ним. Так, неначе він собака, що може вкусити. В голові зринула божевільна картинка: він падає на всі чотири і починає заходитися: гав-гав-гав.
— Я переїжджаю.
— Саллі казав. Правда, не знав точно куди. Здається, ви вже не дружите так, як колись.
— Ні. Не як колись, — погодився Боббі. — Ось, візьми.
Боббі сягнув до задньої кишені й видобув складений у кілька разів аркуш зі шкільного зошита.
Керол непевно глянула, простягла руку, тоді забрала.
— Там тільки адреса, — сказав він. — Ми переїжджаємо до Массачусетса. До міста Денверза.
Боббі все ще тримав папірця в руці, та Керол його не взяла. Йому закортіло заплакати. Він пригадав, як вони піднялися на самий вершечок «Чортового колеса» і в нього було враження, ніби вони на вершечку освітленої земної кулі. Пригадав рушник, що розкривався, наче крила, повертання ступень з невеличкими, налакованими нігтями, аромат парфумів. «Кружля під повільняк, під ча-ча-ча і реґ», линув спів Фредді Кеннона з радіо в сусідній кімнаті, і то була Керол, Керол, тільки Керол.