— Думав, може, ти писатимеш. — сказав Боббі. — Я, напевно, буду сумувати. Нове місто і все таке.
Керол нарешті взяла папірець і, не дивлячись, поклала до кишені шортів. «Мабуть викине, коли прийде додому», — подумав Боббі, та йому було байдуже. Принаймні вона його взяла. І це стане непоганим трампліном для моментів, коли треба буде відволіктися… а це, як виявив Боббі, потрібно далеко не лише тоді, коли поблизу ниці люди.
— Саллі каже, ти змінився.
Боббі не відповів.
— Власне, так багато хто каже.
Боббі мовчав.
— Це ти побив Гаррі Дуліна? — спитала Керол, вчепившись холодною рукою йому в зап’ястя. — Ти?
Боббі повільно кивнув.
Керол кинулася йому на шию і поцілувала так міцно, що в них аж зуби клацнули. Їхні губи розімкнулися з тихим цмоканням. Боббі не цілував дівчат у губи ще три роки… і більше ні разу в житті жодна дівчина не цілувала його ось так.
— Добре! — вимовила вона низьким, несамовитим голосом, більше схожим на гарчання. — Добре!
І кинулася бігти в напрямку Броуд-стрит, тільки миготіли вкриті літньою засмагою і струпами від численних ігор і тротуарів ноги.
— Керол! — гукнув Боббі їй навздогін. — Керол, зачекай!
Вона продовжувала бігти.
— Керол, я кохаю тебе!
На цих словах вона зупинилася… а може, просто тому, що дійшла до рогу Комонвелс-авеню і треба було зважати на транспорт. Хоч би там як, Керол, опустивши голову, на мить загальмувала, озирнулась. Очі — широко розплющені, губи розтулені.
— Керол!
— Мені треба додому. Треба різати салат, — сказала вона і втекла. Перебігла вулицю і втекла з його життя, так більше й не озирнувшись. Може, так було на краще.
Боббі з мамою переїхали до Денверза. Він пішов до тамтешньої початкової школи, знайшов кількох друзів, а ще більше нажив ворогів. Почалися бійки, а невдовзі і прогулювання. У першому його табелі в графі зауваг місіс Ріверз написала: «Роберт — надзвичайно розумна дитина. І надзвичайно проблемна. Місіс Ґарфілд, чи не могли б Ви прийти до мене на розмову?»
Місіс Ґарфілд пішла і місіс Ґарфілд допомагала, як могла, та було надто багато речей, про які вона не могла розповісти. Провіденс, оголошення про розшук домашнього улюбленця і те, як їй дісталися гроші, на які вона змогла купити нову роботу і нове життя. Дві жінки зійшлися на тому, що в Боббі підліткові труднощі, що він сумує за старим місцем і старими друзями. Однак рано чи пізно він ці проблеми переросте. Як не перерости з його розумом і задатками.
Кар’єра агента з нерухомості йшла вгору. Англійська в Боббі йшла добре. Отримав A з плюсом за твір, у якому порівнював «Про мишей і людей» Стейнбека і «Володаря мух» Ґолдінґа. Решту предметів він ледь тягнув. Почав палити.
Керол все-таки інколи писала непевні, якщо не сказати боязкі, послання, у яких розповідала про школу, про подруг і про подорож з Ріондою на вихідні до Нью-Йорка. Її листи завжди надходили на папері з нерівними краями, а на полях танцювали плюшеві ведмедики. До одного з них, що надійшов у березні 1961-го, був доданий сухий постскриптум: «Напевно, мама з татом розлучаться. Він знайшов нове сімейне гніздечко, а вона тільки плаче». Втім здебільшого Керол трималася веселіших тем. Вона вчиться крутити паличку мажоретки, на день народження їй подарували ковзани, вона й далі мліє від Фабіана (а Івон і Тіна вже ні), була на вечері твісту і танцювала всі танці.
Відкриваючи кожного конверта і дістаючи листа, Боббі думав: «Це останній. Більше вона не напише. Діти не переписуються довго, хоча й обіцяють. Відбувається надто багато всього нового. Час летить так швидко. Надто швидко. Вона мене забуде».
Та він їй у цьому не допомагатиме. На кожен лист він сідав і писав відповідь. Розповідав, як мама продала будинок у Бруклайні, отримавши двадцять п’ять тисяч доларів одних комісійних, що дорівнювало піврічній платні на старій роботі. Розповів про найвищу оцінку за твір і про свого друга Морі, який вчить його грати в шахи. Та промовчав про те, як вони з Морі на велосипедах (Боббі врешті-решт таки назбирав достатню суму) іноді вирушають в експедиції з розбивання вікон, мчать на шаленій швидкості по Плімоут-стрит, кидаючи припасеним у кошиках камінням у старі, неохайні будинки. Опустив і те, як запропонував заступникові директора Денверської початкової школи містерові Гарлі поцілувати його в рожевий задок, а той у відповідь дав йому ляпаса і назвав нахабним, доїдливим хлопчиськом. Боббі не відкрив Керол ні того, що почав цупити у крамницях, ні того, що чотири чи п’ять разів напився, раз з Морі, а решту насамоті, ані того, що інколи виходить на залізничну колію і розмірковує, чи не було б потрапляння під колеса експреса «Південний берег» найшвидшим способом поставити крапку. Просто війне дизпаливом, на обличчя тобі впаде тінь — і все, кінець. Хоч, може, і не так швидко.