По закінченні першого раунду заліків я не без самовдоволення вирахував свій поточний середній бал: вийшло 3,3. У мене більше ніколи такого й близько не було. А під кінець грудня я збагнув, що вибір вкрай простий: кинути карти і, можливо, переповзти до наступного семестру та зберегти скромне фінансування цілим і неушкодженим, або ж у вітальні третього поверху продовжувати полювання на «стерво» під вишивкою місіс Делукки до Різдва, а потім навіки повернутися в Ґейтс-Фоллз.
У Ґейтс-Фоллз я зможу знайти роботу на ткацько-прядильній фабриці. Мій батько пропрацював там двадцять років аж до нещасного випадку, який коштував йому зору, і, звичайно, він мене туди влаштує. Мамі це буде нестерпно, та вона не чинитиме перешкод, якщо скажу, що саме цього й хочу. Врешті-решт, реалісткою в сім’ї була саме вона. Навіть коли надії і розчарування майже зводили її з розуму, мама залишалася реалісткою. Якийсь час вона побиватиметься, що я не зумів дати собі раду в університеті, а мене деякий час гризтиме сумління, однак і я, і мама це переживемо. Та й взагалі, я ж хотів стати письменником, а не нещасним викладачем англійської, і в мені жило тверде переконання, що університетська освіта необхідна тільки для письменників-снобів.
Утім я не хотів, щоб мене вигнали. Не варто так розпочинати доросле життя. Це пахло провалом, і від усіх моїх роздумів у дусі Волта Вітмена про те, що письменник повинен займатися своєю справою серед народу, відгонило виправданням цієї невдачі. І все ж вітальня третього поверху вабила мене: ляскання карт, хтось запитує, роздавати наліво чи направо, хтось інший запитує, кому дісталася «спринцівка». Партія «чирви» завжди починалася з ходу дзвінковою двійкою, яка в нас, схиблених на грі мешканців третього поверху, дістала назву «спринцівка».
Мене переслідували сни, у яких Ронні Мейленфант, перший справжній, чистокровний козел, що трапився мені відтоді, як я втік від недолюдків зі старших класів, починав ходити піками одна за одною, вигукуючи: «Пора пополювати на стерво! Гони сучку!» своїм верескливим, гугнявим голосом. Я переконаний, що ми практично завжди знаємо, чого вимагають наші інтереси. Та часом те, що ми знаємо, безсиле перед тим, що ми відчуваємо. Жорстока, але правда.
4
Мій сусід у кімнаті в «чирву» не грав. Мій сусід у кімнаті негативно ставився до неоголошеної війни у В’єтнамі. Мій сусід у кімнаті щодня писав листи додому своїй дівчині, що навчалася у випускному класі Віздомської змішаної школи. Поставте поруч з Нейтом Гоппенстендом склянку води — і проти нього вона здасться живішою.
Ми з ним жили в кімнаті № 302, що містилася біля сходів, прямо навпроти двокімнатних апартаментів старости, лігва бридкого Дірки, і на протилежному боці від вітальні з її ломберними столиками, підлоговими попільничками та виглядом на Палац прерій. Той факт, що нас поселили разом, у всякому разі, на мою думку, свідчив, що наші найстрашніші припущення щодо університетського управління гуртожитків, найпевніше, цілком відповідали дійсності. В анкеті, яку надіслав в управління в квітні, коли мене найбільше турбувала дилема, куди повести Еннмарі Саусі на вечерю після випускного, я вказав, що я — а) курець; б) молодий республіканець; в) перспективний фолк- гітарист; г) сова. У своїй сумнівній мудрості управління поселило мене з Нейтом: майбутнім стоматологом, який не палив, а його предки виявилися демократами з округу Арустук. Від того, що Ліндон Джонсон був демократ, Нейтові було анітрохи не легше дивитися, як американські солдати товчуться в Південному В’єтнамі. Над своїм ліжком я повісив плакат Гамфрі Боґарта, Нейт — фото свого пса і дівчини. Дівчина була жовтолицим створінням у костюмі мажоретки Віздомської середньої школи, що стискала палицю, неначе кийок. Її звали Сінді, а собаку — Рінті. І дівчина, і пес демонстрували однаковий вищир. Сраний сюрреалізм.