— Без рук, Ронні.
— А-ав! Ой! Гаразд, гаразд! Просто вийдемо сюди на секунду, окей? І відпусти руку, боляче! Я ж дрочу тією рукою! Господи! Бля!
Я випустив руку, запитуючи себе, чи помив він її від останнього дрочіння, та все ж дозволив витягти себе в коридор. Тут він схопив мене за лікті й, широко розплющивши обліплені слизом очі, проникливо завів:
— Ці пацани не вміють грати, — пояснював Ронні захеканим, довірливим шепотом. — Вони — парочка недоносків, Пітескі, але грати люблять. Люблять, бля, шариш? Я не люблю, але, на відміну від них, я вмію грати. А ще я на мілині, а ввечері в «Гоук» показують два фільми з Боґартом. Якщо зумію обчистити їх на два бакси…
— З Боґартом? Часом, не «Бунт на «Кейні»»?
— Точно. «Бунт на» Кейні»» і «Мальтійський сокіл». Боґі там, бля, якраз на піку. Все залежить від тебе, серденько. Якщо видою в цих недоносків два бакси, піду. Видою чотири — покличу якусь чувіху з Франкліна, може, відсмокче потім.
Ось вам увесь Ронні, завжди такий недороблено романтичний. Несподівано я уявив його в образі Сема Спейда з «Мальтійського сокола», як той каже Мері Астор: «Стань на коліна і смокчи». Від картинки в мене аж ніс заклало.
— Але є велика проблема, Піте. «Чирва» втрьох ризикована. Хто підставлятиме голову, коли мусиш постійно переживати за ту срану нездану карту?
— Як граєте? До сотні, й усі, хто програє, платять переможцеві?
— Ага. Якщо сядеш з нами, я відгрібаю тобі половину виграшу. І плюс повертаю весь твій програш, — він осяяв мене святенницькою посмішкою.
— А що, як я тебе поб’ю?
Ронні на секунду сторопів, тоді посміхнувся ще ширше.
— Не в цьому житті, серденько. Я в картах професор.
Я глянув на свого годинника, тоді на Ешлі та Г’ю. Вони справді не тягли на бозна-яких суперників, спаси їх Господи.
— Зробімо так, — вирішив я, — одна партія до ста. П’ять центів очко. Ніхто нікому нічого не відгрібає. Ми граємо, потім я йду вчитись, і всі мають гарні вихідні.
— Окей.
Коли ми повернулися до вітальні, Ронні додав:
— Ти мені подобаєшся, Піте, але бізнес є бізнес. Твої шкільні друзяки-гомики ніколи не грали тебе так, як я зараз виграю цього ранку.
— Я в школі з гомиками не зустрічався, — відповів я. — Майже всі вихідні йшли на подорож автостопом до Льюїстона, щоб засунути в зад твоїй сестричці.
Ронні вишкірився від вуха до вуха, сів, узяв колоду і заходився мішати.
— Добре я її вимуштрував, еге ж?
Перепаскудити синочка місіс Мейленфант не був здатен ніхто, і крапка. Багато хто намагався, але, скільки мені відомо, по-справжньому не вдалося жодному.
6
Ронні був зашкарублий у поглядах, мав бридкий язик, жалюгідну душу і від нього постійно тхнуло запліснявілою мавпою, та в карти він грати вмів, треба віддати йому належне. Він не був генієм, як стверджував, — у всякому разі, у «чирві», де занадто багато залежить просто від удачі — але грав добре. Коли Ронні зосереджувався на всі сто, то запам’ятовував майже кожну розіграну карту. Ось чому, гадаю, й не любив грати в «чирву» на трьох, через одну нездану карту. Та без цієї злощасної карти Ронні був міцний горішок.
Однак того першого ранку мені ні на що було скаржитися. Коли Г’ю Бреннен перевалив за сотню, у мене було тридцять три очки, а в Ронні двадцять вісім. Відколи я востаннє грав у «чирву», минуло два чи три роки, а на гроші грав узагалі вперше, тож я вирішив, що кілька монеток — не велика плата за таку несподівану розвагу. Ця партія обійшлася Ешлі в два долари п’ятдесят центів. Бідоласі Г’ю довелося викласти три шістдесят. Виходило, Ронні дістав-таки гроші на своє побачення, хоча, як на мене, дівчина мала бути пристрасною шанувальницею Боґарта, щоб згодитися посмоктати Ронні. Та навіть на прощання поцілувати, якщо вже на те пішло.
Ронні напиндючився, немов ворона, що стереже свіжу здобич, яку розчавили на дорозі.
— Ось вам, — сказав він. — Співчуваю слабакам, але крутий я, Райлі. Точнісінько, як у пісні «Дорз»: «Хлопці не знають, зате дівчатка розуміють».
— Ти хворий, Ронні, — озвався я.
— Давайте ще, — запропонував Г’ю. Здається, П. Т. Барнум мав рацію: такі, як Г’ю, дійсно народжуються щохвилини. — Хочу відігратися.
— Ну, — протяг Ронні, оголюючи нечищені зуби в широкій усмішці, — я згоден дати тобі хоча б шанс. — Він подивився на мене. — А ти як, бійцю?
Підручник з геології валявся забутий на канапі позаду. Мені хотілося повернути свій четвертак і додати до нього ще щось, щоб дзвеніло. А ще дужче хотів провчити Ронні Мейленфанта.