Я понуро поплентався коридором, зазирнув до себе в кімнату і запитав Нейта, чи не хоче той повечеряти раніше з кухарями. Він тільки махнув головою і помахав іти далі, так і не відірвавши погляду від підручника з історії. Коли мова заходить про студентів-активістів у шістдесятих, я змушений нагадувати собі, що більшість з нас прожила цей божевільний період так, як Нейт. Не підіймаючи голови і не відриваючи очей від підручників з історії, тоді як історія творилася всюди навколо них. І не те щоб Нейт геть нічого не усвідомлював чи закопався на задвірках бібліотек. Згодом дізнаєтеся.
Я рушив до Палацу прерій, засунувши блискавку на куртці. Різко похолодало. Було чверть на п’яту. Їдальня офіційно відчинялася о п’ятій, тож на доріжках, що сходилися на перегоні Беннета, було майже безлюдно.
Там стояв тільки Стоук Джонз, скоцюрбившись над милицями, похмуро втупившись у щось на землі. Угледівши його, я не здивувався: якщо ви мали якусь фізичну ваду, то вам дозволялося напихатися на годину раніше за інших. Скільки пригадую, це був чи не єдиний привілей, яким користувалися неповносправні. Якщо вам розхерачило тіло, то ви могли їсти з кухонним персоналом. Горобиний слід на спині його плаща вимальовувався в надвечірньому світлі дуже чітко і здавався неймовірно чорним.
Наблизившись, я побачив, на що дивиться Стоук: на «Вступ до соціології». Книжка впала на стерті червоні цеглини променаду Беннета і тепер він намагався вигадати, як підняти її, не загримівши лицем в землю. Він раз-по-раз штрикав її кінчиком милиці. У Стоука було дві, а то й три пари милиць. Ці охоплювали руки по лікоть низкою розташованих одне над одним сталевих півкілець. Я почув, як він бурмоче під ніс «рви-рви, рви-рви», без сенсу соваючи соціологію туди-сюди. Коли він на своїх милицях поривався вперед, «рви-рви» лунало рішуче. Та зараз у ньому бриніло безсилля. Протягом усього мого знайомства зі Стоуком (я не називатиму його Рви-Рви, хоча до кінця семестру багато наслідувачів Ронні кликали його тільки так), мене вражало, скільки найрізноманітніших відтінків може мати його «рви-рви». Це було до того, як я дізнався, що в мові навахо існує сорок варіантів вимови слова «хмара». До того, як я взагалі багато чого дізнався.
Він почув мої кроки і так різко крутнув головою, що ледь не впав. Я простяг руки, щоб його підтримати. Стоук сіпнувся вбік, ніби тонучи у своїй старій армійській шинелі.
— Відійди від мене! — ніби чекав, що я його штовхну. Я підніс руки долонями вперед на знак того, що не хочу нічого лихого, і нахилився. — І не руш мою книжку!
Це я залишив без уваги, підібрав підручника і тицьнув йому під пахву, неначе згорнуту газету.
— Мені твоя допомога не потрібна!
Я хотів був кинути щось різке, та знову зауважив неймовірну блідість його щік, плями рум’янцю посередині й те, як злиплося від поту волосся. Я знову вловив його запах — аромат перегрітого трансформатора — і тут же усвідомив, що до запаху додався ще й звук. У грудях його хрипіло та хлюпало. Якщо Стоук Джонз ще не знав дороги до медпункту, то, мабуть, невдовзі дізнається.
— Господи, я ж не пропоную тягти тебе на плечах! — я спробував наліпити на мармизу посмішку, й у мене більш-менш вийшло. Та й чому б не посміхатися, хай йому грець? Хіба не лежать у мене в кишені дев’ять баксів, яких вранці там не було? За мірками третього поверху Чемберлена я був багачем.
Джонз звернув на мене свої темні очі. Стиснув губи в тонку смужку, потім кивнув.
— Гаразд. Аргумент зараховується. Дякую, — і знову подався вгору карколомним темпом. Спочатку Стоук далеко мене обігнав, але згодом крутизна схилу почала даватися взнаки і він сповільнив ходу. Його сопливе дихання пришвидшилося і стало голосніше. Порівнявшись з ним, я це ясно відчув.
— Може, не варто так гнати? — спитав я.
Він зиркнув на мене нетерпляче, мовляв, «ти ще тут?»
— Може, варто мені відсмоктати?
Я вказав на соціологію.
— Вона зараз знову вислизне.
Він зупинився, міцніше затис підручника під пахвою, знову оперся на милиці, згорбившись, неначе сердита чапля, виблискуючи на мене очима з-під пасом скуйовдженого чорного волосся.
— Іди-йди, — сказав він. — Мені нянька не потрібна.
Я знизав плечима.
— Я тебе не пильную. Просто набридло бути самому.