Я теж видобув цигарку і припалив нам обом. Така гарна хвилина; ми дивимося одне на одного у вогнику запальнички «Зіппо». Не так солодко, як поцілунок, та все одно гарно. Мене знову пойняла та ж легкість, те ж відчуття злету. Іноді твої обрії розширюються, сповнюються надією. Іноді здається, ніби ти здатний бачити те, що за рогом, а може, так воно і є. Це хороші моменти. Я заклацнув запальничку, і ми пішли далі, палячи. Наші долоні були близько, але не торкалися.
— Про яку суму йдеться? — поцікавилася вона. — Досить, щоб втекти до Каліфорнії, чи трохи менше?
— Дев’ять доларів.
Вона засміялася і взяла мене за руку.
— Отже, побачення, — сказала Керол. — Можеш купити мені ще й попкорну.
— Домовилися. Тобі все одно, який фільм буде перший?
Вона кивнула.
— Боґі — завжди Боґі.
— Ти права, — сказав я. — Та сподівався, що перший буде «Мальтійський сокіл».
Так і виявилося. На середині, коли Пітер Лорре відігрував свій доволі зловісний гомосексуальний епізод, а Боґі дивився на нього з ввічливим, лукавим подивом, я глянув на Керол. Вона дивилася на мене. Я нахилився і поцілував її в масні від попкорну губи в чорно-білому місячному світлі першого натхненного фільму Джона Г’юстона. Губи в неї були солодкі та податливі. Я трішки відсунувся. Вона все ще дивилася на мене. Легка посмішка повернулася. Керол простягнула мені свого пакетика з попкорном. Я відповів коробочкою з льодяниками, і ми додивилися фільм до кінця.
11
Дорогою назад до комплексу гуртожитків Чемберлен — Кінг — Франклін я майже несвідомо взяв її за руку. Вона досить природно переплела пальці з моїми, та, здавалося, у ній відчувалася деяка скутість.
— Повернешся на «Бунт на «Кейні»»? — спитала вона. — Якщо не загубив корінець квитка, тебе пустять. Або візьми мій.
— Та де. Я маю вчити геологію.
— Закладаюся, все закінчиться картами на цілу ніч.
— Не можу собі цього дозволити, — заперечив я цілком щиро. Я збирався повернутися і засісти за підручник. Чесно.
— «Самотні боріння» або «Життя кредитного студента», — сказала Керол. — Щемливий роман Чарльза Діккенса. Ви ридатимете, коли хоробрий Пітер Райлі кинеться в річку, дізнавшись, що Служба фінансової допомоги позбавила його стипендії.
Я засміявся. Вона була дуже прониклива.
— Знаєш, ми з тобою в одному човні. Якщо завалимо, можемо скоїти подвійне самогубство. Пірнемо в Пенобскот, і прощай жорстокий світе.
— А що взагалі дівчина з Коннектикуту робить в Мейнському університеті? — запитав я.
— Непроста історія. І якщо захочеш мене ще раз кудись запросити, знай, що ти розбещуєш неповнолітню. Вісімнадцять мені буде аж у листопаді. Я перескочила сьомий клас. Того року батьки розлучилися, і мені було дуже зле. Залишалося або з ранку до вечора вчитися, або приєднатися до гарвіцьких старшокласниць вуличного типу. Тих, що спеціалізуються на французьких поцілунках і зазвичай вагітніють у шістнадцять. Розумієш, про кого я?
— Авжеж.
У Ґейтсі таких можна було побачити біля «Фонтана Френка» чи «Смачних вершків», як вони збираються хихотливими зграйками, очікуючи на хлопців, що під’їжджали на «фордах» та «плімутах-гемі» з низькими підвісками, швидкісних авто з закрилками-спідничками і наліпками «ФРАМ» і «КВАКЕРСТЕЙТ» на задньому склі. А на другому кінці Головної вулиці ви бачили цих дівчат уже жінками, на десять років старшими і на сорок фунтів важчими, за пивом і віскі в таверні «Чакі».
— Я стала ботаном. Мій батько служив на флоті. Був звільнений за інвалідністю і переїхав сюди, до Мейна… в Дамаріскотту, на узбережжя.
Я кивнув, пригадавши хлопчика Даєн Рені, що крикнув «гей, ви там, на судні» і пішов на флот служи-и-ити.
— Я жила з матір’ю в Коннектикуті й училася в Гарвіцькій середній школі. Подала заяву на вступ у шістнадцять різних коледжів, і мене взяли всі, крім трьох… але…
— Але вони хотіли, щоб ти сама платила за навчання, а ти не могла.
Вона кивнула.
— До кращих стипендій я не дотягла у відбіркових тестах десь балів на двадцять. Не завадили б якісь позакласні досягнення, та я занадто гризла науку. І на той час уже по вуха закохалася в Саллі-Джона.
— Того твого хлопця?
Вона кивнула, але так, немов цей Саллі-Джон не дуже її цікавив.
— Реальну фінансову допомогу пропонували тільки університети Мейна і Коннектикуту. Я обрала Мейн, бо до того часу в мене погіршилися стосунки з мамою. Сварки і сварки.