— А з батьком ти краще ладнаєш?
— Я його майже не бачу, — пояснила вона сухим, діловим тоном. — Він живе з жінкою, яка… коротше, вони багато п’ють і багато гризуться. І досить про це. Але він приписаний у цьому штаті, а я його донька. Забезпечення покриває не всі витрати — чесно кажучи, Коннектикут пропонував кращі умови — та я не боюся трохи підзаробити. Тільки б вибратися звідти.
Вона глибоко вдихнула вечірнє повітря і видихнула білястою хмаркою. Ми майже дійшли до Франкліна. У вестибюлі на жорстких пластикових стільцях сиділи хлопці, чекаючи, поки спустяться їхні дівчата. Схоже на альбом зі знімками розшукуваних злочинців. «Тільки б вибратися звідти». Вона мала на увазі маму, містечко, школу? Чи й хлопця теж?
Коли ми підійшли до широких подвійних дверей її корпусу, я обійняв Керол і нахилився поцілувати. Вона поклала долоні мені на груди, зупиняючи. Не відсторонилася, просто зупинила. Подивилася мені в обличчя знизу вгору з отією своєю легкою усмішкою. Я подумав, що міг би полюбити цю усмішку. Уявляючи таку усмішку, можна прокинутися посеред ночі. Блакитні очі й біляве волосся, та головно усмішку. Губи тільки трішки розтягувалися, але в куточках рота все одно з’являлися ямочки.
— Насправді мого хлопця звуть Джон Салліван, — промовила вона. — Як боксера. А тепер скажи, як звуть твою дівчину?
— Еннмарі, — сказав я, та мені стало якось байдуже до звуку її імені. — Еннмарі Саусі. Цього року закінчує школу у Ґейтс-Фоллз.
Я відпустив Керол. Вона прибрала долоні з моїх грудей і схопила мене за руки.
— Це інформація, — сказала вона, — просто інформація. Все ще хочеш мене поцілувати?
Я кивнув. Мені хотілося навіть дужче, ніж раніше.
— Гаразд.
Керол задерла обличчя, заплющила очі й трішки розтулила губи. Зовсім як дитина, що чекає біля підніжжя сходів, щоб татко поцілував її перед сном. Це було так зворушливо, що я ледь не розсміявся. Натомість нахилився і поцілував її. Вона відповіла палко і з насолодою. Наші язики не торкалися, та все одно поцілунок вийшов старанним, дослідницьким. Коли Керол відсунулася, щоки її палали, а очі блищали.
— На добраніч. Дякую за фільм.
— Хочеш повторити?
— Треба подумати, — відповіла вона, усміхаючись, та очі в неї були серйозні. Напевно, думала про свого хлопця. У всякому разі, я подумав про Еннмарі. — Може, тобі теж варто. Побачимося в посудомийні в понеділок. Ти в якій зміні?
— Обід і вечеря.
— У мене сніданок і обід. Отже, до обіду.
— Їж більше мейнської квасолі, — промовив я, розсмішивши Керол. Вона пішла всередину. Я стояв і дивився їй вслід, піднявши комір і засунувши руки до кишень, з цигаркою в зубах, почуваючись, неначе Боґі. Побачив, як вона сказала щось черговій дівчині, а тоді, все ще сміючись, побігла нагору.
В місячному світлі я рушив до Чемберлена, повний рішучості серйозно взятися за геосинкліналі.
12
До вітальні третього поверху я зайшов просто для того, щоб взяти підручника. Присягаюся! Коли я увійшов, усі столики — плюс ще кілька, очевидно, викрадених з інших поверхів — були зайняті квартетами дурнів, що різалися в «чирву». Групка навіть влаштувалася на підлозі в кутку, схрестивши ноги і напружено втупившись у свої карти. Вони скидалися на якихось недороблених йогів.
— Полюємо на пизду! — заволав Ронні Мейленфант, ні до кого, власне, не звертаючись. — Заженемо суку, хлопці!
Я взяв свою геологію з канапи, де вона валялася весь день і вечір, і хтось встиг посидіти на ній і заштовхати глибоко між подушки, та малятко було надто велике, щоб сховатися цілком. Я глянув на неї, як дивляться на викопний артефакт невідомого призначення. В кіно поруч з Керол Джербер цей несамовитий картярський розгул був схожий на сон. Тепер сном здавалася Керол з її ямочками і хлопцем, якого звуть, як боксера. В кишені ще залишалося шість баксів, і безглуздо було відчувати розчарування через те, що за жодним столом мені не знайшлося місця.
Вчитися, ось що я мав. Подружитися з геосинкліналями. Отаборюся у вітальні другого поверху або знайду спокійний куточок у кімнаті відпочинку в цоколі.
Та саме тоді, коли я виходив, затиснувши під пахвою історичну геологію, Кербі Макклендон жбурнув карти на стіл із криком:
— Хай йому грець! Я прогорів до нитки! А все через те, що мене постійно наздоганяла срана пікова дама! Я вам, хлопці, дам векселі, бо, їй-богу, в мене за душею вітер свище.