— Райлі, твій сусід — довбанутий, ти в курсі? — зауважив Ронні. Куточками губ він затискав цигарку і однією рукою запалив сірника — його особливий талант (студенти, занадто грубі та непривабливі, щоб подобатися дівчатам, мають купу всіляких талантів) — і припалив.
«Ні, хлопче, — подумав я, — з Нейтом усе нормально. Це ми довбанулися».
На секунду мене охопив справжній відчай. У цю мить я усвідомив, що страшенно вляпався і найменшого уявлення не маю, як вибиратися. Я знав, що Скіп дивиться на мене, і мені спало на думку, що якби я схопив карти, жбурнув їх в обличчя Ронні й вийшов з вітальні, Скіп рушив би за мною. Мабуть, з полегкістю. Та почуття зникло. Так само миттєво, як і з’явилося.
— Нейт хороший хлопець, — відповів я, — у нього просто химерні погляди.
— Химерні комуністичні погляди, ось які, — втрутився Г’ю Бреннен. Його старший брат служив на флоті й востаннє писав з Південнокитайського моря. Г’ю не терпів пацифістів. Як республіканцеві та прихильникові Ґолдвотера, мені належало б відчувати те ж саме, та Нейт уже почав мене заражати. Мені в голову втовкмачили чимало всіляких істин, однак аргументів на користь війни в мене не було… як і не було часу їх придумувати. Я був надто зайнятий, щоб учити соціологію, а на заглиблення в зовнішню політику США і поготів.
Я майже впевнений, що саме того вечора мало не подзвонив Еннмарі Саусі. Телефонна кабінка навпроти вітальні була порожня, в кишені було повно дріб’язку з найсвіжішої перемоги в чирвових баталіях, і я зненацька вирішив, що Час Настав. Я набрав її номер з пам’яті, хоч на мить мусив замислитися, пригадуючи останні чотири цифри — 8146 чи 8164 — і, коли телефоніст попросив, вкинув у щілину три четвертаки. Послухавши перший гудок, з тріском кинув слухавку на важіль і забрав свої монети, коли почув, як вони, повертаючись, торохтять.
18
За день чи два потому, незадовго до Гелловіна, Нейт купив платівку типа, про якого я майже нічого не чув. Філа Окса. Народник, але не того типу, що грають на своїх брум-брум банджо на фестивалі народної музики. Конверт платівки з пом’ятим трубадуром, що сидить на краю тротуару в Нью-Йорку, якось не пасував до інших платівок Нейта — Дін Мартін у смокінгу і на вигляд трохи під мухою, Мітч Міллер зі своєю усмішкою «заспівай зі мною», Даєн Рені в матроській блузці та хвацькій матроській шапочці. Платівка Окса називалася «Більше я не маршую», і Нейт часто її ставив, коли дні стали коротшими та прохолоднішими. Я й сам почав її ставити, а Нейт, здавалося, нічого не мав проти.
У голосі Окса вчувалося сум’яття і гнів. Гадаю, мені це подобалося, бо здебільшого в мені теж панувало сум’яття. Окс був схожий на Ділана, але не такий складний і певніший у своїй люті. Найкращою (а заразом і найтривожнішою) на платівці була пісня, однойменна з назвою альбому. У ній Окс не просто натякав, а відверто заявляв, що війна того не варта, ніколи не була, а якщо й була, то вже ні. Така думка в поєднанні з образом молодих хлопців, які тисячами і десятками тисяч просто відвертаються від Ліндона і його одержимості В’єтнамом, захопила мою уяву, і почуття це не мало нічого спільного ні з історією, ні з політикою, ні з раціональністю. «Людей я вбив мільйон цілий і знову кличуть мене в бій, та більше я не маршую», — співав Філ Окс з динаміка гарненького, маленького Нейтового «Свінглайна». Іншими словами, просто припиніть. Досить робити те, що вони кажуть, те, чого вони хочуть, досить грати в їхню гру. Дуже стару гру, і в ній «стерво» полює на тебе. І, мабуть, щоб довести серйозність своєї позиції, ти починаєш носити символ свого опору. Щось, що спершу викличе в інших здивування, а потім, можливо, і бажання долучитися. Через кілька днів після Гелловіну Нейт Гоппенстенд показав нам, яким буде цей символ. А початок поклала одна з зім’ятих газет, покинутих у вітальні третього поверху.
19
— Трясця його матері, ви лише подивіться, — вигукнув Біллі Марчент. Гарві Твіллер мішав колоду за столом Біллі, Ленні Дорія підраховував поточний результат, і Біллі скористався нагодою швиденько проглянути місцеві новини в «Ньюз». Кербі Макклендон — неголений, високий і смиканий, що вже добряче просунувся на шляху до побачення з усім цим дитячим аспірином — нахилився подивитися. Біллі відсахнувся й помахав рукою перед обличчям.
— Господи, Кербі, коли ти востаннє мився в душі? У День Колумба? Четвертого липня?