— Біля Голіоуку? Коло смітників? Знаю.
— Зустрінемося там, — сказала Керол. — Через п’ятнадцять хвилин. Зможеш?
— Так.
— Мені ще багато вчитися, тож довго я не зможу, але я… я просто…
— Я прийду.
Я повісив слухавку і вийшов. Ешлі Райс стояв у дверях вітальні, палив і переминався з ноги на ногу. Я зробив висновок, що в нього перерва між партіями. Обличчя його було дуже бліде, чорна щетина на щоках стирчала, неначе штрихи від олівця, а сорочка була не просто брудна, — здавалося, вона на ньому прижилася. Очі його були витріщені, а на обличчі був вираз «Небезпечно, висока напруга». Згодом я почав асоціювати цей вираз з людьми, що серйозно підсіли на кокаїн. Власне, «чирва» й була свого роду наркотиком. Та не з тих, що викликають бездумну безтурботність.
— Зіграємо кілька партій, Піте? — спитав він. — Що скажеш?
— Може, пізніше, — відповів я і попрямував коридором. Стукаючи милицями, з душу в старому, облізлому халаті повертався Стоук Джонз. Милиці залишали на темно-червоному лінолеумі круглі, мокрі сліди. Довге буйне волосся було мокре. Мені стало цікаво, як він дає собі раду в душі, там же ще не було ні поручнів, ні ручок, щоб триматися, які пізніше стали обов’язковими в купальнях загального користування. Однак, судячи з обличчя, йому навряд чи сподобалося б обговорювати цю тему. Та й будь-яку іншу теж.
— Як справи, Стоук? — спитав я.
Він пройшов повз, не відповівши. Голова схилена, обличчя обліпило волосся, з якого дзюркотить вода. Мило і рушник затиснуті під пахвою. Він бурмотів «рви-рви, рви-рви» собі під ніс і навіть не підвів на мене погляд. Кажіть про Стоука Джонза що завгодно, та у справі псування свого дня на нього можна було покластися.
21
Коли я підійшов до Голіоуку, Керол уже була там. Вона принесла від вишикуваних у ряд смітників два ящики з-під молока і з цигаркою в зубах сиділа на одному, схрестивши ноги. Я сів на другий, обійняв її і поцілував. Вона на хвильку поклала голову мені на плече, нічого не кажучи. Не вельми схоже на неї, та все одно приємно. Я продовжував обіймати її і дивився на зірки. Вечір був теплий, як на таку пізню осінь, і багато народу, здебільшого пар, вийшло погуляти, спокусившись на таку погоду. До мене долинав їх тихий гомін. Над нашими головами, в обідньому залі радіо грало «Стривай, Слупі». Якийсь прибиральник, вирішив я.
Врешті-решт Керол підвела голову і трішки відсунулася, якраз, щоб я зрозумів: руку можна прибрати. Ось це було більше на неї схоже.
— Дякую, — сказала вона. — Обійми були мені потрібні.
— Завжди радий.
— Я трішки боюся зустрічі з батьком. Не дуже, але трохи є.
— Все буде добре, — сказав я, та не тому, що вірив у це; звідки мені було знати? Сказав, бо так кажуть, еге ж? Так просто кажуть.
— З Гаррі, Джорджем та іншими я поїхала не через батька. То не був великий фройдистський бунт, аж ніяк.
Вона пожбурила цигарку геть, і ми дивились, як посипалися іскри, коли недопалок вдарився об цеглу променаду Беннета. Потім Керол взяла з колін свою сумочку без ремінця, знайшла гаманця, відкрила його і перегорнула колекцію світлин, вставлених у целулоїдні віконечка. Витягла одну і простягла мені. Я нахилився, щоб розгледіти її в світлі, що падало з вікон їдальні, де прибиральники, напевно, мили підлогу.
На фотографії було троє дітей років одинадцяти-дванадцяти, дівчинка і два хлопчики. На всіх були блакитні майки з написом «СТЕРЛІНҐ-ГАУЗ» червоними друкованими літерами. Вони стояли на автостоянці, обіймаючи одне одного за плечі, — невимушена поза «друзів навіки», по-своєму красива. Дівчинка стояла між хлопчиками. То, звичайно ж, була Керол.
— Хто з них Саллі-Джон? — поцікавився я. Вона подивилася на мене з деяким подивом, але посміхаючись. Утім я вже не сумнівався, що й сам знаю. Саллі-Джон — це, звісно ж, отой з широкими плечима, усмішкою до вух і кучмою чорного волосся. Мені пригадалося волосся Стоука, але по чуприні хлопця на фото явно пройшлися щіткою. Я постукав по ньому пальцем. — Цей, так?
— Це Саллі, — підтвердила вона, потім доторкнулася нігтем до обличчя другого хлопчика. Він виглядав швидше обгорілим, ніж засмаглим. Обличчя в нього було значно вужче, очі посаджені ближче, волосся морквяно-руде, покошене їжачком, від чого він скидався на хлопчика з обкладинки «Сатердей івнінг пост» роботи Нормана Роквелла. На чолі в нього пролягла легка зморшка. Руки в Саллі були не по-дитячому м’язисті, а в іншого хлопчика руки були худенькі, немов патички. Напевно, вони і тепер такі.