На руці, що не обіймала Керол, він мав велику коричневу бейсбольну рукавицю.
— Це Боббі, — сказала вона. Щось у її голосі змінилося. У ньому з’явилося щось, чого раніше я не чув. Сум? Але вона продовжувала усміхатися. Якщо це сум, то чому вона усміхається?
— Боббі Ґарфілд. Мій перший хлопець. Можна сказати, моє перше кохання. Ми троє були тоді найкращими друзями. Це було не так давно, у шістдесятому, але здається, що страшенно давно.
— Що з ним сталося? — я чомусь був упевнений, що вона скаже: він помер, цей хлопчик з вузьким обличчям і морквяним їжачком.
— Він переїхав з матір’ю в інше місто. Деякий час ми листувалися, а потім перестали. Ти ж знаєш, як це буває в дитинстві.
— Хороша рукавиця.
На обличчі Керол все ще грала усмішка. Я бачив, як на її очі навернулися сльози, поки ми розглядали фото, та вона продовжувала усміхатися. У білому світлі флюоресцентних ламп з їдальні її сльози були наче срібні. Сльози принцеси з казки.
— Найулюбленіша річ Боббі. Є ж такий бейсболіст Елвін Дарк?
— Був такий.
— Рукавиця Боббі була його моделі. Елвіна Дарка.
— А моя — Теда Вільямса. Мама, по-моєму, збула її на розпродажі два роки тому.
— Рукавицю Боббі вкрали, — сказала Керол.
Не знаю, чи пам’ятала вона, що я все ще сиджу поруч. Вона продовжувала торкатися кінчиком пальця до вузького, трохи насупленого обличчя. Ніби повернувшись у своє минуле. Я чув, що гіпнотизери досягають такого з піддатливими пацієнтами.
— Її взяв Віллі.
— Віллі?
— Віллі Ширмен. Рік потому я бачила, як він грав у ній на полі «Стерлінґ-гауза». Я була страшенно зла. Тоді мама і тато весь час сварилися, мабуть, уже йшло до розлучення, і я була страшенно зла. Зла на них, на мою математичку, зла на весь світ. Я все ще боялася Віллі, але зла на нього була ще більше… а ще я була сама не своя, того дня. Підлетіла прямо до нього, сказала, що це рукавиця Боббі й він повинен віддати її мені. Сказала, що знаю адресу Боббі в Массачусетсі й відішлю її йому. Віллі сказав, що я здуріла, що це його рукавиця, і показав своє ім’я на ній. Він стер ім’я Боббі — тобто постарався стерти — а зверху друкованими літерами написав своє. Але я розгледіла «ббі» від «Боббі».
В її голосі забриніло страшенне обурення, зробивши його майже дитячим. Та й вона сама стала виглядати молодшою. Цілком можливо, що пам’ять мене зраджує, але не думаю. Сидячи там, на межі білого світла і темряви, вона виглядала на дванадцятирічну. Щонайбільше на тринадцятирічну.
— Стерти підпис Елвіна Дарка чи написати щось по ньому він не зміг і тому почервонів. Став червоним, як буряк. А потім — знаєш що? — попросив у мене вибачення за те, що він і двоє його дружків зробили зі мною. Вибачився тільки він один і, по-моєму, щиро. Але про рукавицю збрехав. Не думаю, що вона була йому дуже потрібна: стара, потріскана, та й за розміром не підходила, але він збрехав, щоб залишити її собі. Не розумію чому. Ніколи не розуміла.
— Я не дуже тямлю, про що ти говориш.
— Воно й не дивно. В мене в голові все переплуталося, а я ж там була. Мама якось сказала, що таке трапляється з людьми після нещасного випадку або бійки. Дещо я пам’ятаю дуже добре, здебільшого ті фрагменти, де був Боббі, а все інше знаю переважно з розповідей. Я гуляла в парку нижче по вулиці, де ми жили, і тут підійшли ці троє хлопців: Гаррі Дулін, Віллі Ширмен і ще один, не пам’ятаю, як його звали. Та це й не важливо. Вони мене побили. Мені було лише одинадцять, але це їх не зупинило. Гаррі Дулін бив мене бейсбольною битою, а Віллі і той, третій, тримали, щоб не втекла.
— Бейсбольної битою? Ти мене розігруєш?
Вона похитала головою.
— Починали, думаю, жартома… а потім… уже ні. Вивихнули мені плече. Я закричала і, напевно, вони втекли. Я сиділа, підтримувала руку… було жахливо боляче і… і, думаю, я була в шоці… не знала, що робити. А може, я й вставала і намагалася кликати на допомогу, але не змогла. І тут з’явився Боббі. Він допоміг мені вийти з парку, а потім узяв на руки і відніс до себе додому. Ніс усю дорогу вгору по Броуд-стрит в один з найспекотніших днів року. Ніс мене на руках.
Я взяв у неї фото, підніс його до світла і нахилився, роздивляючись хлопчика з їжачком. Глянув на худі руки-патички, перевів очі на дівчинку. Вона була десь на дюйм вища за нього і ширша в плечах. Тоді подивився на іншого хлопчика, Саллі. З чорною чуприною і усмішкою гравця збірної Америки. Волосся Стоука Джонза і посмішка Скіпа Кірка. Я міг уявити, як її на руках несе Саллі, без проблем, але той, другий…