Шість викреслюємо, залишається тринадцятеро.
Цього мало б вистачити. Та тільки того, що сталося з бідолахою Кербі, мало б вистачити з головою, хай йому біс. Останні три-чотири дні перед зривом руки в нього трусилися так, що йому важко було брати карти зі столу й він підскакував на стільці, коли хтось грюкав дверима в коридорі. Випадку з Кербі мало б вистачити. Де там. Не допомагав і час, який я проводив з Керол. Коли я був з нею, так, усе було прекрасно. Коли я був з нею, мені не хотілося нічого, крім інформації, ну хіба ще витрахати її так, щоб очі повилазили. Однак у гуртожитку, а особливо в клятій вітальні на третьому поверсі, я перевтілювався в ще одного Пітера Райлі. У вітальні третього поверху я ставав незнайомцем для самого себе.
З наближенням Дня подяки всіх нас опанував якийсь сліпий фаталізм. Тільки ніхто про це не говорив. Ми розмовляли про фільми і секс. «Я перепробував більше дуп, ніж карусельний кінь!» — полюбляв каркати Ронні, зазвичай ні з того ні з сього, коли про це навіть не йшлося. Та найголовнішими темами були В’єтнам… і «чирва». Обговорення «чирви» зводилося до того, хто виграє, хто програє і хто, здається, нездатен засвоїти кілька простих принципів гри: позбався хоча б однієї масті, сплавляй чирву середню за старшинством тому, хто любить ризикувати, а якщо змушений брати взятку, бери найстаршою картою, яка в тебе є.
Єдиною активною реакцією на навислий над нами третій раунд заліків було перетворення гри в свого роду нескінченний, циклічний турнір. Ми все ще грали по п’ять центів очко, але тепер ввели ще й «очки за партію». Система їх нарахування була дуже складна, але Ренді Еколлз і Г’ю Бреннен за дві гарячкові нічні сесії розробили гарну формулу. Обидва вони, до речі, валили курс вступу до математики, і за підсумками зимового семестру ні першого, ні другого не запросили назад.
Від тих заліків напередодні Дня подяки минуло тридцять три роки, а чоловіка, яким став той хлопчисько, при згадці про них і досі пересмикує. Я провалив усе, крім соціології та вступу до англійської. Не треба було бачити оцінок, щоб це збагнути. Скіп сказав, що потонув на всьому, крім вищої математики, та й там висів на волосинці. Того вечора я запросив Керол у кіно, наше прощальне побачення перед канікулами, а разом з тим і останнє, хоча тоді я цього не знав. Йдучи по своє авто, я зустрів Ронні Мейленфанта. Поцікавився, як, на його думку, в нього з заліками. Ронні посміхнувся, підморгнув і відповів:
— Усі тузи, чемпіоне. Точнісінько, як у дебільному студкубку. Мені переживати нема чого.
Проте у світлі ліхтарів на стоянці я помітив, як його посмішка на мить затремтіла в куточках губ. Шкіра його стала надто блідою, а прищі, що вже на початку навчання у вересні виглядали кепсько, тепер виглядали як ніколи жахливо.
— А в тебе як?
— Хочуть зробити мене деканом гуманітарного, — сказав я. — Це тобі про щось говорить?
Ронні зареготав.
— Ох ти ж мала паскуда! — він ляснув мене по плечі. Нахабна самовпевненість в очах Ронні змінилася страхом, від чого він став виглядати молодшим. — Зібрався кудись?
— Ага.
— З Керол?
— Ага.
— Радий за тебе. Класна ціпа, — як на Ронні, така щирість просто-таки краяла серце. — Якщо не побачимось у вітальні, то веселого тобі Дня індичок.
— Тобі теж, Ронні.
— Ага. Дякую, — дивлячись на мене швидше спідлоба, а не прямо, і намагаючись втримати посмішку на вустах. — Хоч би там як, гадаю, обоє матимемо, що полизати, хіба ні?
— Ага. Думаю, точніше не скажеш.
24
Було спекотно. Хоч ані двигун, ані пічка не працювали, все одно було гаряче. Ми нагріли весь салон своїми тілами. Скло запітніло і світло зі стоянки, проходячи крізь нього, розсіювалося, неначе у візерунчастому вікні ванної. Грало радіо. Величний Джон Маршалл зі старими піснями: скромний, та все одно величний, крутив «Фор Сізнз» і «Довеллів», Джека Скотта і Літл Річарда, і Фредді «Бум-Бум» Кеннона, словом, усі ретрохіти. Її светр був розстебнутий, а ліфчик висів на спинці, одна бретелька широка і товста (в ті дні технологія виробництва ліфчиків ще не зробила наступного гігантського стрибка вперед) звисала донизу. Її шкіра була тепла, а пипка в мене в роті шорстка. Трусики все ще були на ній, але лише відносно: вони з’їхали вниз і збилися набік. Я засунув в неї один палець, потім два, а Чак Беррі співав «Джонні Б. Ґуд», а потім «Роял Тінз» співали «Коротесенькі труси». Рука Керол — у мене в штанах, її пальці смикали гумку моїх коротесеньких трусів. Я відчував її запах: парфуми на шиї і піт на скронях, де починається волосся. Я чув її, чув живе пульсування подиху, німий шепіт на моїх губах, коли ми цілувалися. І все це на відкинутому якнайдалі назад передньому сидінні мого авто. Я не думав ні про завалені заліки, ні про війну у В’єтнамі, ні про Л. Б. Джонсона з леєм на шиї, ні про «чирву», взагалі ні про що, я тільки хотів її, хотів просто тут і просто зараз… і тут вона несподівано почала випростуватися сама і випростувати мене, обома руками впершись мені в груди, розчепіреними пальцями відштовхуючи назад до керма. Я знову підсунувся, ковзнув долонею вгору по її стегні. Керол різко промовила: