Вона посміхнулася.
— Керол, може, це не така вже й хороша ідея. Отак начхати на свою освіту…
Вона сердито підвела очі.
— То тебе турбує моя освіта? А знаєш, що розповідають про кляту «чирву», в яку ви ріжетеся на третьому поверсі Чемберлена? Що всі там, разом з тобою, вилетять з університету ще до Різдва. Пенні Ланг каже, що до весняного семестру там нікого не залишиться, крім вашого лайнюка старости.
— Ну, це вже перебільшення, — не погодився я. — Залишиться Нейт. І Стоуклі Джонз. Якщо тільки колись ввечері не скрутить собі в’язи на сходах.
— Ти говориш так, ніби це смішно.
— Зовсім не смішно, — сказав я. Так, було зовсім не смішно.
— Тоді чому ти не кинеш?
Тепер уже я почав сердитися. Вона відштовхнула мене, ляснувши колінами; сказала, що їде, коли бажання бути з нею стало не просто бажанням, а й потребою; довела мої яйця до того, що скоро перетвориться на посиніння світового класу… і ось вам: винен я. Вся проблема, виявляється, в картах.
— Не знаю, чому я не кидаю, — відбивався я. — А чому ти не можеш знайти когось, хто подбав би про твою матір? Чому ця її подруга, Рованда…
— Рі-он-да.
— …не може про неї подбати? Я хочу сказати, хіба ти винна, що твоя мати — п’яниця?
— Моя мати не п’яниця! Не смій так її називати!
— Але ж з нею таки щось негаразд, якщо ти аж збираєшся кинути коледж. Якщо все так серйозно, виходить, проблема не маленька.
— Ріонда працює і має дбати про власну матір, — відповіла Керол. Гнів погас. Вона говорила знесилено, безнадійно. Я пригадав дівчину, що стояла поруч зі мною і, сміючись, дивилася, як вітер жене по асфальті клапті ґолдвотерівської наліпки. Але ця була зовсім на неї несхожа.
— Моя мати — це моя мати. Крім мене та Ієна про неї піклуватися нікому. А Ієн ледь дає собі раду в школі. До того ж про запас я маю Коннектикутський університет.
— Тобі потрібна інформація? — спитав я тремтячим, глухим голосом. — Я дам тобі інформацію, потрібна вона тобі чи ні, домовилися? Ти розбиваєш мені серце. Ось тобі інформація. Ти розбиваєш моє кляте серце.
— А от і ні, — сказала Керол. — Серця міцні, Піте. Зазвичай вони не розбиваються. Найчастіше вони лише прогинаються.
Ага, звісно, а Конфуцій казав, що в жінки, яка летить вниз головою, волосся опиняється вгорі. Я заплакав. Несильно, але сльози є сльози. Головно, мабуть, через те, що мене захопили зовсім зненацька. Добре, може, й через себе самого. Тому що був наляканий. Я завалив або був під загрозою завалити всі предмети, крім одного, одна моя подруга мала намір натиснути на кнопку «Відбій», а я ніяк не міг кинути грати в карти. Коли я вступив до коледжу, все пішло не так, як я очікував, тож мені було дуже страшно.
— Не хочу, щоб ти їхала. Я кохаю тебе, — промовив я і спробував усміхнутися. — Просто ще деяка інформація, добре?
Вона подивилася на мене з виразом, якого я не збагнув, тоді опустила скло зі свого боку і викинула цигарку на асфальт. Підняла скло і простягнула до мене руки.
— Ходи до мене.
Я загасив свою в переповненій попільничці й ковзнув по сидінню до неї. В її обійми. Вона поцілувала мене і заглянула в очі.
— Може, кохаєш, а може, й ні. Нізащо не відмовляла б когось кохати мене, це я тобі кажу напевне. Адже любові ніколи не буває забагато. Але у тебе в душі повна плутанина, Піте. Через навчання, через «чирву», через Еннмарі й… через мене теж.
Я хотів сказати, що це неправда, але, звісно, саме так і було.
— Я можу вчитися в Коннектикутському університеті, — вела далі Керол. — Якщо з мамою налагодиться, я вступлю туди. Як не вийде, можна піти на неповний стаціонар у Пеннінгтон, що у Брітджпорті, або навіть записатися на вечірні курси в Стретфорді чи Гарвічі. Все це можна, Я можу дозволити собі розкіш обирати, бо я дівчина. Тепер чудовий час для дівчат, повір. Ліндон Джонсон про це подбав.
— Керол…
Вона лагідно затулила мені губи долонею.
— Якщо ти вилетиш у грудні, то наступного грудня, цілком можливо, опинишся в джунглях. Обов’язково подумай про це, Піте. Саллі — інша річ. Він вірить, що так треба, і хоче туди поїхати. А ти не знаєш, чого хочеш і в що віриш. І не дізнаєшся, якщо весь час сидітимеш за тими картами.
— Слухай, я ж здер з машини ту ґолдвотерівську наліпку, хіба ні?
Навіть для мене це прозвучало по-дурному.
Керол промовчала.
— Коли ти їдеш?