Я стояв коло вікна над мийкою і спостерігав, як задні фари «пікапа» містера Саусі віддаляються по вулиці. Мені було соромно за себе: Господи, як же вибалушилися в неї очі, як зблідла її усмішка і перейшла в тремтіння! Але, крім того, я відчував себе мерзотно щасливим, гидотно радісним. Мені було так легко, що я був готовий танцювати по стінах і стелі, як Фред Астер.
Позаду почулося човгання. Я обернувся і побачив батька, що йшов своєю черепашачою ходою, тягнучи по лінолеуму ноги в капцях. Він ішов, виставивши вперед одну руку. Шкіра на ній почала скидатися на велику й обвислу рукавицю.
— Чи оце я щойно чув, як одна юна панянка назвала одного юного джентльмена довбаним придурком? — поцікавився він м’яко, ніби знічев’я.
— Взагалі-і… так, — я переступив з ноги на ногу. — Може, і чув.
Тато відчинив холодильник, понишпорив і дістав глечик з червоним чаєм. Він пив його без цукру. Якось я теж випив цей чай без цукру і можу сказати вам, що смак у нього майже ніякий. Згідно з моєю теорією, батько завжди діставав червоний чай, тому що той був найяскравіший у холодильнику, тож він завжди знав, що це таке.
— Дівчина Саусі, еге ж?
— Так, тату. Еннмарі.
— У всіх тих Саусі поганий норов, Піте. І дверима вона грюкнула, чи не так?
Я усміхнувся. Не міг не усміхнутися. Просто диво, як з цих старих, бідолашних дверей і досі не вилетіло скло.
— Щось таке.
— Проміняв її в тім коледжі на новішу модель, га?
Доволі складне питання. Простою, а врешті, можливо, і найправдивішою відповіддю було ні. Саме так я і відповів.
Він кивнув, видобув з буфета поряд із холодильником найбільшу чашку і, здавалося, збирався порозливати чай по стільниці та, між іншим, собі по ногах.
— Дай я наллю, — сказав я. — Гаразд?
Він не відповів, однак відступив і дозволив мені налити чай. Я вклав йому в руку на три чверті повну чашку, а глечик прибрав назад у холодильник.
— Добрий чай, тату?
Нічого. Він стояв, тримаючи чашку обома руками, як маленька дитина, і пив крихітними ковточками. Я зачекав. Вирішив, що він не відповість, і приніс з кутка свою валізу. Підручники я покидав поверх одягу і тепер заходився їх виймати.
— Вчитися в перший вечір канікул? — здивувався батько, змусивши мене здригнутися: я майже забув про його присутність. — Просто вбивство.
— Ну, я трішки відстаю з кількох предметів. Викладачі йдуть уперед значно швидше, ніж вчителі в школі.
— Коледж, — промовив він. Довга пауза. — Ти в коледжі.
Прозвучало майже як запитання, тож я сказав:
— Так, тату.
Він ще трохи постояв, немовби стежачи, як я складаю на купу підручники і зошити. Може, стежив, а може, просто стояв. Сказати було важко, принаймні напевне. Нарешті він почовгав до дверей, витягши шию, піднявши захисну руку. Друга рука, та, що з чашкою червоного чаю, була тепер притиснута до грудей. Біля дверей він зупинився і, не обертаючи голови, кинув:
— Добре що ти спекався тої Саусі. Всі Саусі сварливі. Їх можна причепурити, але не можна вивести між люди. Можеш собі і кращу знайти.
Він вийшов, тулячи чашку до грудей.
28
Поки мій брат з дружиною не приїхали з Нью-Глостера, я справді вчився; наполовину наздогнав соціологію і відмучив сорок сторінок з геології, і все це за три мозкозакипальні години. На той час, коли я перервався, щоб заварити каву, в мені заворушилася квола надія. Я відстав, катастрофічно відстав, але, може, все ще не фатально. Я почувався, неначе фланговий гравець, що добіг з м’ячем аж до загорожі на лівій половині поля. Він стоїть і дивиться, однак не здається, знаючи, що м’яч перелетить за лінію, але знаючи й те, що, коли добре розрахувати стрибок, можна впіймати його на льоту. І я зможу. За умови, якщо в майбутньому обминатиму вітальню на третьому поверсі.