Свята істина. Та й взагалі в Ронні ж немає нічого, крім «чирви», хіба ні? Незграбний, пузатий, тонкорукий — стариган у зародку. Своєю забіякуватістю він намагається бодай частково приховати жахливе відчуття неповноцінності. Його вигадки про дівчат сміховинні. До того ж він не такий уже й розумний проти інших хлопців, яким загрожувало відрахування, Скіпа Кірка, наприклад. «Чирва» і порожні хвастощі — ось і все, в чому Ронні досяг успіху, скільки я міг судити. То чому просто не відійти вбік, а він нехай ляскає картами і плеще язиком, доки ще може?
Бо я не хотів, ось чому. Тому що бажав стерти вищир з його запалого, прищавого обличчя, обірвати його нестерпне трубне іржання. Підло, але це правда. Найбільше Ронні мені подобався, коли набундючувався, коли пропалював мене лютим поглядом з-під масного волосся, що падало йому на чоло, і випинав нижню губу.
А ще — сама гра. Я обожнював грати. Навіть тут, у своєму дитячому ліжку, я не переставав про неї думати. То як же я зможу втриматися і не увійти до вітальні, коли повернуся? Як зможу пропустити повз вуха волання Марка Сент-П’єра: «Поквапся, бо є вільне місце, всі на нулі і гра от-от почнеться»? Господи!
Я все ще не спав, коли зозуля на годиннику внизу у вітальні прокувала другу. Я встав, накинув поверх білизни старий, картатий халат і спустився вниз. Налив собі склянку молока і сів з нею за кухонний стіл. Було темно, світилася тільки флуоресцентна підсвітка над плитою. Я не почув жодного звуку, крім гудіння котла крізь решітку в підлозі та тихого похропування батька в задній кімнаті. Я почувався трохи причмеленим, немов поєднання індички з заучуванням викликало в голові легкий землетрус, а заснути я зможу десь, скажімо, близько сімнадцятого березня, в День Святого Патрика.
Випадково мій погляд упав на коридор. Там на гачку над ящиком для дров висіла моя шкільна куртка, та, що з великим, білим вензелем Г-Ф на грудях. Нічого, крім ініціалів нашого містечка, — у спорті я нічим не відзначився. Коли Скіп на початку нашого знайомства в коледжі запитав, чи є в мене ще якісь літери за якісь заслуги, я відповів, що маю велике «М» за мастурбаційну команду, грав в основному складі, спеціалізуюся на короткому пресингу. Скіп реготав аж до сліз, і, можливо, саме тоді ми стали друзями. Я, напевно, міг би отримати велике «Д» за дебати чи драмгурток, але ж за таке літери не присвоюють, хіба не так? Ні тоді, ні тепер.
Тієї ночі школа здавалася мені незмірно далеким минулим, майже в іншій сонячній системі. Але ж ось вона, куртка, подарунок батьків на мій шістнадцятий день народження. Я пішов і зняв її з гачка. Підніс до обличчя, вдихнув її запах. Мені пригадалося самопідготування на п’ятій «чверті» у класі містера Мезенсіка: гіркий аромат стружки з олівців, дівчата тихенько посміюються і перешіптуються, з вулиці долітають ледь чутні крики хлопців, що на фізкультурі грають у те, що спортсмени називають «волейболом для тих, що одужують». Я помітив, що там, де куртка була зачеплена за гачок, так і залишилася заглибинка. Очевидно, з минулого квітня чи травня бісову куртку не надягав ніхто, навіть мама, коли виходила в нічній сорочці забрати пошту.
Я пригадав застигле на зернистій газетній світлині обличчя Керол, затінене плакатом «США, НЕГАЙНО ГЕТЬ З В’ЄТНАМУ!», волосся, зібране в кінський хвіст, що лежало на комірі її шкільної куртки… і мене осяяло.
Наш телефон, бакелітовий динозавр з обертовим диском, стояв на столику в передпокої. В шухляді під ним лежав телефонний довідник Ґейтс-Фоллз, мамин записник адрес і всіляке недовживане письмове приладдя. Зокрема і чорний маркер для міток на білизні. Я повернувся з ним до столу і сів. Розклав шкільну куртку на колінах, а тоді маркером намалював на спині великий горобиний слід. Поки працював, відчув, як з моїх м’язів зникає нервова напруга. Мені спало на думку, що я й сам можу присвоїти собі літеру, якщо захочу. Саме це я, по-моєму, й зробив.
Закінчивши, я підняв куртку за плечі й роздивився. У слабкому білому світлі флуоресцентної підсвітки мій малюнок виглядав грубим, претензійним і чомусь дитячим:
Однак мені він сподобався. Сподобався цей бісовий знак. Навіть тоді я ще до ладу не знав, що думаю про війну, але цей горобиний слід мені дуже подобався. І я відчув, що врешті-решт зможу заснути, бодай у цьому він мені допоміг.
Я сполоснув склянку і пішов нагору з курткою під пахвою, запхав її до шафи і ліг. Пригадав, як Керол поклала мою руку собі під светр, смак її подиху у мене в роті. Думав, що за запітнілими вікнами мого старенького «універсалу» ми були тільки самими собою, можливо, у своєму найкращому варіанті. Згадував, як ми стояли і сміялися, дивлячись, як вітер розносить клапті моєї ґолдвотерівської наліпки по стоянці біля котелень. Я думав про все це, коли заснув.