У неділю я взяв свою модифіковану шкільну куртку з собою до коледжу, запхавши її у валізу. Попри нещодавно висловлені сумніви щодо війни містера Джонсона і містера Макнамари, у мами виникло б чимало питань про горобиний слід, а в мене не було відповідей на них. Поки що не було.
Проте я відчував, що готовий носити цю куртку, і носив її. Обливав її пивом, обсипав попелом цигарок, блював на неї, вимазував кров’ю, і вона була на мені, коли в Чикаго я спробував сльозогінного газу, поки кричав на всю силу своїх легенів: «Увесь світ спостерігає!» Дівчата плакали на переплетених на грудях з лівого боку літерах Г і Ф (на останньому курсі ці літери з білих стали брудно-сірими), а одна дівчина лежала на ній, коли ми кохалися. Робили ми це без захисту, тож на стьобаній підкладці можуть бути і сліди сперми. На той час, коли я зібрав речі й покинув селище ЛСД у сімдесятому, знак миру, який я намалював на маминій кухні, перетворився на тінь. Але тінь залишилась. Інші могли її і не бачити, але я ніколи не забував, що вона там.
29
У неділю після Дня подяки ми повернулися до університету почергово: Скіп о п’ятій (він жив у Декстері, і з нас трьох їхати йому було найближче), я о сьомій, а Нейт близько дев’ятої.
Навіть не розпакувавши валізу, я зателефонував до Франкліна. «Ні, — сказала чергова, — Керол Джербер не повернулася». Їй явно не хотілося продовжувати розмову, та я не відставав. У неї на столі лежать дві рожеві картки «ПОКИНУЛА НАВЧАННЯ», повідомила вона. І на одній прізвище Керол і номер її кімнати.
Я подякував і повісив слухавку. Постояв якусь хвилю, затуманюючи кабінку цигарковим димом, тоді обернувся. По той бік коридору за одним з картярських столів сидів Скіп і підбирав розсипану взятку.
Іноді я замислююся, чи не склалося б усе інакше, якби Керол повернулася, або навіть якби я відбив Скіпа, встиг перехопити його раніше, ніж ним заволоділа вітальня на третьому поверсі. Але я приїхав пізніше.
Я стояв у кабінці, палив «Пел-Мел» і жалів себе. Потім хтось по той бік коридору заволав:
— Дідько, ні! Не може бути, ЩОБ ВАМ!
На це Ронні Мейленфант (з кабінки його видно не було, та голос не можна було сплутати ні з ким іншим, наче звук пили, що вгризається в сучок соснової колоди) у захваті заверещав у відповідь:
— Вау, ви лише погляньте — Ренді Еколлз отримує перше «стерво» ери після Дня подяки!
«Не йди туди, — сказав я собі. — Якщо підеш, то влипнеш по саме нікуди. Влипнеш раз і назавжди».
Але я, звісно ж, пішов. Усі столи були зайняті, але троє хлопців — Біллі Марчент, Тоні Делукка і Г’ю Бреннен — стояли без діла. Як захочемо, можна урвати собі один кут.
Скіп відірвався від своїх карт і в хмарах диму дав мені п’ять.
— Ласкаво просимо назад до божевільні, Піте.
— Гей! — гукнув Ронні, озираючись. — Погляньте-но, хто прийшов! Єдина дупа в цій дірі, яка більш-менш розуміється в грі. Де був, клоуне-вбивце?
— У Льюїстоні, — відповів я. — Розважався з твоєю бабусею.
Ронні закудкудакав, його прищаві щоки почервоніли. Скіп серйозно подивився на мене, і, можливо, в його очах щось було. Точно не скажу. Час минає, Атлантида все глибше і глибше занурюється в океан, і ми починаємо романтизувати. Оповивати міфами. Може, я побачив, що він здався і має намір сидіти тут і грати в карти, а там що буде, те й буде; і, може, давав мені дозвіл іти своєю дорогою. Але мені було вісімнадцять, і багато в чому я був схожий на Нейта куди більше, ніж готовий був зізнатися. І в мене ніколи ще не було такого друга, як Скіп. Скіп був безстрашний, матюкався на кожному другому слові; а коли їв у Палаці, дівчата не могли відвести від нього очей. Він був для них магнітом, яким Ронні бував хіба що в своїх найеротичніших снах. Однак було у Скіпові щось неприкаяне, неначе уламок кістки, що після багатьох років нешкідливих блукань може проколоти серце або закупорити судину в мозку. І він це знав. Навіть тоді, коли шкільні роки ще огортали його, немов плацента, і Скіп усе ще думав, що якимось чином скінчить учителем історії і тренером шкільної бейсбольної команди, він знав це. А я любив його. Зовнішність, усмішку, ходу, манеру говорити. Я любив його і не захотів покидати.
— Ну як? — сказав я Біллі, Тоні і Г’ю. — Хочете повчитися, хлоп’ята?