— П’ять центів очко! — вигукнув Г’ю, регочучи, як ненормальний. Та він і був ненормальний, хай йому грець. — Давай! Мішай і роздавай!
Дуже скоро наша четвірка вже сиділа в кутку, навіжено диміла, а карти так і пурхали. Я пам’ятав, як відчайдушно зубрив під кінець канікул; пам’ятав, як мама сказала, що хлопці, які вчаться абияк, тепер помирають. Я пам’ятав усе це, та воно здавалося далеким минулим, як і секс з Керол у моїй машині, коли «Платтерзи» співали «Пору сутінків».
Якось підвівши голову, я побачив, що на порозі, спираючись на милиці, стоїть Стоук Джонз і стежить за нами зі звичним відстороненим презирством. Його чорне волосся здавалося густішим, ніж раніше, скаженим штопором завивалося над вухами, важче падало на комір светра. Він безперервно сопів, з носа текло, очі сльозилися, але в усьому іншому він виглядав не гірше, ніж до канікул.
— Стоуку! — покликав я. — Як справи?
— Хтозна, — відповів він. — Можливо, краще, ніж у тебе.
— Ходи-но сюди, Рви-Рви, тягни доїльного ослінчика, — сказав Ронні. — Ми і тебе навчимо грати.
— У вас мені вчитися нічого, — кинув Стоук і, грюкаючи милицями, подався геть. Ми чули стихання кроків, короткий напад кашлю.
— Цей безногий педик мене страшенно любить, — сказав Ронні. — Просто не вміє цього показати.
— Я тобі дещо покажу, якщо не роздаси до кінця кляті карти, — відрубав Скіп.
— Мені дузе, дузе стласно, — сказав Ронні голосом Елмера Фада, що тільки йому одному здалося смішним. Він притулився головою до ліктя Марка Сент-П’єра, зображуючи переляк.
Марк різко відсмикнув руку.
— Здрисни, твою маму. Сорочка зовсім нова, Мейленфанте, гною з твоїх прищів мені на ній не тре’.
Перш ніж обличчя Ронні весело засяяло і він зайшовся своїм крякливим сміхом, я вловив, як на ньому промайнув відчайдушний біль. Однак це залишило мене байдужим. Проблеми Ронні могли бути справжні, але симпатичнішим вони його не робили. Для мене він був просто хвалько, що вмів грати в карти.
— Не телися, — поквапив я Біллі Марчента. — Роздавай. Я хочу ще встигнути повчитися.
Але цього вечора ніхто з нас, звісно ж, не вчився. Замість того щоб спасти за канікули, лихоманка тільки подужчала і стала ще палючішою.
Десь о чверть на десяту я попрямував коридором по нову пачку курива і ще за шість дверей до нашої кімнати зрозумів, що Нейт повернувся. «Любов палає, де моя Розмарі гуляє» долинало з кімнати, яку Нік Прауті ділив з Баррі Марджо, але ще далі Філ Окс співав «Реґ втікача від мобілізації».
Нейт, залізши в шафу майже весь, розвішував одяг. Він був не тільки єдиний серед моїх знайомих у коледжі, хто спав у піжамі, а й єдиний, хто користувався плічками. Сам я повісив у шафу тільки свою шкільну куртку. Витяг її і заходився нишпорити по кишенях у пошуках цигарок.
— Привіт, Нейте, як справи? Наївся на семестр журавлинної підливи?
— Я… — почав був він, та раптом зауважив на спині куртки малюнок і розреготався.
— Що? — запитав я. — Невже це так смішно?
— У певному сенсі, — сказав він і майже зник у шафі. — Ось подивися! Він виринув, тримаючи в руках старий бушлат, і повернув його так, щоб я побачив спину. На ній красувався горобиний слід, куди акуратніший, ніж мій вільний малюнок. Нейт скористався блискучою, сріблястою липкою стрічкою. Тепер зареготали ми обидва.
— Два ідіоти — одна робота, — зауважив я.
— Маячня. Великі розуми думають в одному річищі.
— То он що це, по-твоєму?
— Ну… принаймні мені хочеться так думати. Тобто це означає, що ти змінив думку про війну, Піте?
— Яку ще думку? — поцікавився я.
30
Енді Вайт і Ешлі Райс в університет не повернулися. Мінус вісім. Для тих же, хто залишився, за три дні до першої зимової хуртовини відбулася очевидна зміна на гірше. Точніше, очевидна для всіх інших. Для тих же, хто варився в цій каші й палав у лихоманці, це виглядало лише як два-три кроки на північ від нормального.
До канікул квартети картярів у вітальні протягом навчального тижня мали тенденцію розпадатися і складатися наново, а іноді й зовсім припиняли існування, поки народ розходився на заняття. Тепер вони стали майже статичними. Зміни траплялися тільки тоді, коли хтось, похитуючись, ішов спати або перебігав за інший стіл, щоб опинитися подалі від вправності Ронні та його безугавної єхидної балаканини. Така сталість пояснювалася тим, що здебільшого гравці з третього поверху повернулися не для здобуття подальшої освіти; Баррі, Нік, Марк, Гарві — і не знаю, скільки ще — практично махнули рукою на заняття і повернулися, тільки щоб продовжити боротьбу за абсолютно даремні «турнірні очки». Багато хлопців на третьому поверсі Чемберлена тепер, по суті, здобували диплом із «чирви». Як не сумно, Скіп Кірк і я теж до них належали. У понеділок я посидів на двох лекціях, потім послав усе до біса і решту прогуляв. У вівторок прогуляв усі, всю ніч грав у «чирву» уві сні (в якийсь момент, пригадую, я перевернув «стерво» і побачив, що в неї обличчя Керол), потім усю середу грав наяву. Геологія, соціологія, історія… одні безглузді поняття.