Біля стіни, коли я підійшов, юрмилося людей з п’ятдесят, за п’ять хвилин, поки я стояв, витягуючи шию, до них додалися ще з двадцять п’ять. А коли о чверть на другу, скінчивши мити і складати посуд, я попрямував назад до Чемберлена, там стояло і витріщалося вже людей зо двісті, розбившись на невеликі купки. Гадаю, тепер важко повірити, що якесь там графіті могло привабити стільки народу, та ще й за такої собачої погоди, але мова йде про зовсім інший світ, світ, у якому жоден журнал в Америці (за винятком «Поп’юлар фетогрефі», та й то вкрай рідко) не розмістив би на сторінках фото оголеної людини, та ще й так, щоб було видно лобкове волосся; де жодна газета не посміла б навіть побічно натякнути на сексуальне життя політичного діяча. Це було перед тим, як Атлантида пішла на дно, дуже давно і дуже далеко. У світі, де щонайменше один комік потрапив до в’язниці за те, що матюкнувся перед публікою, а другий зауважив, що на «Шоу Еда Саллівана» можна критикувати членів суспільства, проте не їхні члени. Це був світ, де деякі слова ще не втратили здатність шокувати.
Так, ми знали про «хер». Звичайно ж, знали. Ми весь час посилали нахер: нахер тебе, нахер твою собаку, нахер їх, нехай провалиться в пекло — нахер все, на ’кий би хер. Усі ми так говорили. Але там чорними літерами п’ять футів заввишки були виведені слова «НАХЕР ДЖОНСОНА». Президента Сполучених Штатів — нахер! І ще «ПРЕЗИДЕНТ-УБИВЦЯ!» Хтось назвав президента Сполучених Штатів убивцею! Ми просто не могли в це повірити.
Коли я йшов назад з Голіоуку, біля першої поліційної машини стояла друга, і шестеро копів — за моїми підрахунками, майже весь склад чортової університетської поліції — намагалося затулити напис великим прямокутником з жовтої парусини. Натовпом прокотився гомін, тоді почувся обурений свист. Полісмени роздратовано озиралися. Один з них крикнув усім розходитися і «швидко, хіба більше немає куди піти?» Може, куди піти й було, але більшості, очевидно, тут подобалося, у всякому разі, натовп майже не поменшав.
Полісмен, що тримав дальній лівий край парусини, послизнувся на снігу і мало не впав. Дехто з глядачів зааплодував. Той, що послизнувся, озирнувся, і на мить його обличчя налилося найчорнішою ненавистю. Ось тоді, як на мене, все почало по-справжньому мінятися, ось тоді-то і почав з’являтися розрив між поколіннями.
Полісмен відвернувся і знову почав поратися з парусиною. Зрештою їм вдалося закрити перший знак миру і «НАХЕР» у «НАХЕР ДЖОНСОНА!» І як тільки дійсно погане слово зникло, натовп сам почав розходитися. Сніг змінився крупою, і стояти стало незатишно.
— Вважай, щоб копи не побачили твою спину, — почувся голос Скіпа. Я озирнувся. Він стояв позаду мене в светрі з каптуром, глибоко засунувши руки в передню кишеню. Подих виривався в нього з рота морозними хмарками, погляд не відривався від полісменів і ще видимої частини напису «ДЖОНСОН! ПРЕЗИДЕНТ-УБИВЦЯ! США, НЕГАЙНО ГЕТЬ З В’ЄТНАМУ!» — Вони вирішать, що це твоїх рук справа. Або моїх.
Злегка всміхнувшись, Скіп повернувся до мене спиною. На його куртці яскраво-червоним чорнилом був намальований ще один горобиний слід.
— Господи, — сказав я. — Коли ти встиг?
— Вранці, — відповів Скіп. — Побачив у Нейта, — він знизав плечима. — Такий класний, що не можна було не перемалювати.
— На нас вони не подумають. Ні на секунду.
— Так, мабуть.
Питання було лише в тому, чому вони й досі не допитують Стоука. Втім, щоб витягти з нього правду, багато питань ставити не доведеться. Але якщо голова дисциплінарної комісії Еберсоул і заступник декана Ґарретсен з ним ще не спілкувалися, то лише тому, що вони ще не розмовляли з…
— Де Дірка? — запитав я. — Ти не знаєш?
Крупа розпáдалася не на жарт, стукотіла по деревах і колюче сікла кожен незахищений дюйм шкіри.
— Юний герой, містер Дірборн, присипає пісочком тротуари і доріжки з десятком своїх друзяк з РОТК, — відповів Скіп. — Ми їх бачили з вітальні. Роз’їжджають на справжньому армійському фургоні. Мейленфант сказав, що прутні в них, напевно, так затверділи, що вони тиждень не зможуть спати на животі. По-моєму, дуже навіть непогано сказано, як для Ронні.
— Коли Дірка повернеться…
— Ага, коли повернеться, — Скіп знизав плечима, ніби кажучи, що тут ми нічого зробити не в змозі. — А наразі вибираймося з цієї грязюки і перекинемося в карти. Що скажеш?