Скіп урвався, тому що на нього, піднявшись із глибин нутра і струсивши все його тіло, знову накотив дикий регіт. Він привалився до стіни, закочуючи очі в якомусь комічному знесиленні. Скіп затряс головою, немов забороняючи собі сміятися, але, звичайно ж, цього собі не можна заборонити. Коли сміх приходить, він кидається у ваше улюблене крісло і залишається скільки заманеться. Східці над нами задудніли під вагою картярів з третього поверху.
— Йому потрібна допомога, — закінчив Скіп, витираючи очі.
Нейт глянув на мене геть спантеличено.
— Якщо йому потрібна допомога, то чому ж ви смієтеся?
Я не міг йому пояснити. Чорт, я і сам собі не міг пояснити. Я схопив Скіпа за лікоть і смикнув. Ми побігли по сходах на перший поверх. Нейт побіг за нами. Усі інші теж.
34
Перше, що я помітив, коли ми вихопилися крізь північний вихід, був прямокутник жовтої парусини. Він лежав на землі, залитий водою з плавучими грудочками болота. Тут мені в кросівки почала хлюпати вода, і я забув про розглядини. Стояв собачий холод. По моїй незахищеній шкірі сікли голочки дощу, що мало чим відрізнялися від льоду.
На перегоні Беннета вода сягала по кісточки, і мої ноги з холодних стали просто задубілими. Скіп послизнувся, я схопив його за ліктя, а Нейт підтримав нас обох ззаду і не дав гепнутися навзнак. Попереду почувся огидний звук: наполовину кашель, наполовину захлинання. Стоук лежав у воді, ніби намокла колода, навколо його тіла плавала шинель, а навколо обличчя — маса чорного волосся. Кашель був густий, бронхіальний. З кожним здушеним, хлипливим спазмом з рота йому пирскали дрібненькі крапельки. Одна милиця лежала поряд, застрявши між рукою і боком. Друга пливла в бік Беннет-голлу.
Вода накочувала на бліде обличчя Стоука. Кашель переріс у придушене булькання. Його очі непорушно дивилися прямо в дощ і туман. Стоук ніяк не показав, що чув, як ми наближаємося, та коли я став на коліна по один бік, а Скіп по другий, він почав відштовхувати нас руками. Стоуку в рот затекла вода, і він забився всім тілом. Він тонув перед нашими очима. Мені було вже не до сміху, та все одно я, мабуть, і далі сміявся. «Починали жартома, — казала Керол. — Починали жартома. Увімкни радіо, Піте, я люблю старі пісні».
— Підіймімо його, — наказав Скіп і вхопив Стоука за плече. Стоук слабко ляснув його рукою, як у воскової фігури. Скіп не звернув на це уваги, може, навіть не відчув. — Та швидше, Бога ради.
Я схопив Стоука за друге плече. Він хлюпнув мені в обличчя водою, так, наче ми дуріли в басейні на чиємусь задньому дворі. Я думав, що він змерз так само, як і я, та від його тіла віяло якоюсь хворобливою гарячкою. Поверх намоклого тіла я глянув на Скіпа. Той кивнув.
— Готуйсь… давай… взяли!
Ми потягли. Тіло Стоука вище пояса трохи виринуло з води, але тільки й усього. Мене вразила його вага. Сорочка висмикнулася зі штанів і плавала навкруг його талії, немов пачка балерини. Під нею я угледів білу шкіру і чорний кульовий отвір пупка. А ще були шрами — загоєні рубці розбігалися в усі боки плетивом сплутаної мотузки.
— Нейті, допоможи! — закректав Скіп. — Підтримай його, заради всіх херів!
Нейт упав навколішки, обхляпавши всіх трьох, і обійняв Стоука зі спини. Ми силкувалися повністю випрямити його і витягти зі сніжної каші, та на вкритих болотом цеглинах годі було втримати рівновагу, і нам не вдавалося діяти злагоджено. Та й Стоук, хоч напівпотонув і все ще кашляв, опирався нам щосили, намагаючись вирватися. Стоук хотів повернутися назад у воду.
Підійшли інші на чолі з Ронні.
— Сраний Рви-Рви, — видихнув він, усе ще хихочучи, але вигляд у нього був аж наче трохи зачудований. — Ну ти, Рви, й дав країні вугілля. Нічого сказати.
— Та не стій, як стовп, штурпаку! — крикнув Скіп. — Допоможи нам!
Ронні стояв ще якусь мить, не сердячись, а просто зважуючи, як буде найкраще, потім озирнувся подивитися, хто ще прийшов. Ноги йому роз’їхалися в болоті й Тоні Делукка, теж ще підсміюючись, вхопив його і втримав на ногах. Вони збилися на затопленому променаді, всі мої приятелі-картярі з вітальні на третьому поверсі. Більшість ще й досі не могла перестати сміятися. Вони були схожі… не знаю, на що. Та так, напевно, ніколи б і не здогадався, якби не різдвяний подарунок Керол… та, звісно, це було пізніше.
— Тоні, ти, — скомандував Ронні, — Бред, Ленні, Баррі. Беремо його за ноги.
— А я, Ронні? — запитав Нік. — А що я?
— Ти дрібнуватий, щоб його підіймати, — відповів Ронні, — але, може, його розвеселить, якщо йому посмоктати.