— Опусти цю штуку, ти що, хочеш мені мізки нахер вибити? — в’їдливо сказав Нік Прауті, стрімко нахилившись.
— Які ще мізки? — поцікавився Бред, і ми всі розреготалися так, що мало не впустили Стоука.
— Відсмокчи мені навскіс, осляча дупо, — огризнувся Нік, однак і сам сміявся. Лікар насупився.
— Занесіть його он туди, а такі висловлювання прибережіть для своїх збіговиськ.
Стоук знову закашлявся, деренчливо, надсадно. Так і здавалося, що з рота в нього от-от почнуть вилітати згустки крові та шматочки м’яких тканин, таким важким був цей кашель.
Вишикувавшись змійкою, ми понесли Стоука коридором, та в двері в такому порядку пройти не виходило.
— Дайте-но мені, — сказав Скіп.
— Ти його впустиш, — промовив Нейт.
— Ні, не впущу. Тільки чекайте, візьму міцніше.
Він став поряд зі Стоуком, тоді кивнув спершу мені праворуч, потім Ронні ліворуч.
— Опускаємо! — скомандував Ронні. Ми опустили. Скіп закректав, приймаючи на себе вагу Стоука, і я помітив, як у нього на шиї напнулися жили. Ми позадкували, Скіп заніс Стоука в оглядову і поклав на стіл. Тонкий папір, яким була вистелена шкіряна поверхня, одразу промок. Скіп відступив на крок. Стоук пильно дивився на нього зі столу; обличчя в нього було смертельно бліде, за винятком двох червоних плям на вилицях. Вони зливалися кольором з рум’янами. Вода струмочками стікала з його волосся.
— Вибач, старий, — промовив Скіп.
Стоук відвернув голову і заплющив очі.
— Вийдіть звідси, — наказав лікар Скіпові. Цигарка кудись поділася. Він окинув нас поглядом: табунець з приблизно десятка хлопчаків, більшість з яких усе ще посміхалася, і з яких на кахляну підлогу приймальні дзюркотіла вода. — Хто з вас знає, що в нього з ногами? Від цієї інформації може залежати лікування.
Мені пригадалися шрами, що я бачив, оті ґудзі сплутаної мотузки, проте я не сказав нічого. Власне, я нічого й не знав. А зараз, коли неконтрольований напад сміху минув, мені було надто соромно, щоб говорити.
— Хіба таке часто не трапляється з інвалідами? — спитав Ронні. Опинившись віч-на-віч з дорослою людиною, він втратив усю свою верескливу самовпевненість. Голос у нього звучав невпевнено, навіть боязко. — М’язовий параліч чи там церебральна дистрофія?
— Дурень ти, — сказав Ленні. — Дистрофія м’язова, а церебральний…
— Автокатастрофа, — промовив Нейт. Ми всі озирнулися на нього. Нейт, попри дощову купіль, і далі здавався охайним і повністю зібраним. Того пообіддя на ньому була лижна шапка середньої школи Форт-Кента. Футбольна команда Мейна нарешті забила гол і звільнила Нейта від шапочки першокурсника. «Вперед, «Чорні Ведмеді»!» — Чотири роки тому. Його батько, мати і старша сестра загинули. З усієї сім’ї він єдиний уцілів.
Запала тиша. Через плече Скіпа і Тоні я зазирнув до оглядової. Стоук на столі все ще спливав водою, повернувши голову набік і заплющивши очі. Сестра міряла йому тиск. Штани обліпили його ноги, і мені пригадався парад четвертого липня вдома в Ґейтс-Фоллз, коли я був ще зовсім малий. Поміж шкільним оркестром і членами «Ана Темпл Шрін» на їхніх карликових мотоциклах сягнисто крокував Дядько Сем у блакитному, всіяному зірками капелюсі. Він здавався заввишки щонайменше футів десять, але коли вітер притискав штани до його ніг, секрет розкривався. Саме так виглядали ноги Стоука Джонза в мокрих штанах: фокусом, злим жартом, підпиляними ходулями з насадженими на їхні кінці кросівками.
— Звідки ти знаєш, Нейті? — поцікавився Скіп. — Він тобі розповідав?
— Ні. — Вигляд у Нейта був присоромлений. — Він розповів Гаррі Свідровскі після засідання комітету опору. Вони… ми… були в «Ведмежому барлозі». Гаррі прямо запитав, що в нього з ногами, і Стоук розповів.
Я гадав, що розумію вираз Нейтового обличчя. Після засідання, сказав він. Після. Нейт не знав, про що говорилося на нараді, бо його там не було. Нейт не був членом комітету опору; Нейт тримався лише бокової лінії. Він міг погоджуватися з цілями і тактикою комітету… але йому треба було думати про матір. І про своє стоматологічне майбутнє.
— Травма хребта? — запитав лікар, уривчастіше, ніж раніше.
— Здається, — відповів Нейт.
— Гаразд. — Лікар замахав на нас руками, немов ми були зграєю гусей. — Розходьтеся по своїх гуртожитках. Ми про нього подбаємо.
Ми почали задкувати до дверей приймальні.
— З чого ви, хлопці, сміялися, коли принесли його? — зненацька спитала медсестра. Вона стояла поруч з лікарем, тримаючи в руках тискомір. — І чого зараз шкіритеся? — Голос у неї був сердитий, та яке там сердитий, просто розлючений. — Що смішного в біді цього хлопця? Що вас так розсмішило?