Я не думав, що хтось відповість. Ми тільки стояли, втупившись у свої ступні, що переминалися на місці, усвідомлюючи, що ми куди ближчі до четвертокласників, ніж, мабуть, уявляли. Але хтось все-таки відповів. Скіп відповів. Він навіть зумів глянути їй у вічі.
— Його біда, мем, — промовив він. — Ви маєте рацію. Саме з його біди ми і сміялися.
— Який жах, — сказала вона. В кутиках її очей блищали сльози гніву. — Які ж ви жахливі.
— Так, мем, — відповів Скіп. — Гадаю, ви й у цьому праві.
Скіп відвернувся в інший бік.
Ми посунули слідом за ним до приймальні мокрою, похнюпленою купкою. Не можу стверджувати, що мить, коли мене назвали жахливим, стала найгіршою в моїй університетській біографії (як якось зауважив один хіпі на прізвисько Кучерявий Супербой: «Якщо ви багато пам’ятаєте про шістдесяті, то вас там не було»), але цілком можливо. У приймальні було й далі порожньо. Тепер на екрані демонстрували Джо Картрайта-молодшого, такого ж зеленого, як і його татусь. Майкла Лендона теж убив рак підшлункової. Це в нього з моєю мамою було спільне.
Скіп зупинився. Ронні, похнюпивши голову, протиснувся повз нього до дверей. За ним йшли Нік, Біллі, Ленні й усі інші.
— Стривайте, — покликав Скіп, і вони обернулися. — Я хочу з вами, хлопці, про дещо поговорити.
Ми зібралися навколо нього. Скіп зиркнув на двері оглядової, пересвідчився, що ми самі, й почав.
36
За десять хвилин ми зі Скіпом самі поверталися до гуртожитку. Решта пішли попереду. Нейт на якийсь час приліпився до нас, але потім, напевно, вловив з атмосфери, що я хочу поговорити зі Скіпом сам-на-сам. Нейт завжди добре вмів уловлювати загальний настрій. Закладаюся, він — хороший стоматолог, а особливо подобається дітям.
— Я зав’язую з «чирвою», — сказав я.
Скіп не відповів.
— Не знаю, чи ще не пізно підтягнутися так, щоб зберегти стипендію, та все одно спробую. Хоч би там як, мені байдуже. Не в довбаній стипендії річ.
— Розумію. Річ у них, чи не так? У Ронні й усіх інших.
— Гадаю, не тільки в них. — Сутеніло і надворі стало так холодно — холодно, вогко і паскудно. Здавалося, літа не буде вже ніколи. — Мені не вистачає Керол, старий. І чому вона тільки повинна була піти?
— Не знаю.
— Коли він упав, там нагорі була справжня дурка, — сказав я. — Не студентський гуртожиток, а натуральна тобі клята дурка.
— Ти теж сміявся, Піте, як і я.
— Я знаю, — відповів я. Може, якби я був сам, то не сміявся. І зі Скіпом, гадаю, теж, якби ми були тільки вдвох. Утім хтозна? Від того, що сталося, нікуди не дінешся. А я весь час згадував Керол і тих хлопців з битою. А ще згадував Нейтів погляд, неначе я і презирства не гідний. — Знаю.
Деякий час ми йшли мовчки.
— Гадаю, я зможу пережити, що сміявся над ним, — вів я далі, — але не хочу прокинутися в сорок років і не мати, що згадати, коли діти питатимуть, як було в коледжі. Окрім Ронні Мейленфанта з його польськими анекдотами і бідного ідіота Макклендона, в якого поїхав дах і він вирішив накласти на себе руки, наковтавшись дитячого аспірину. — Я пригадав, як Стоук Джонз крутився на своїй милиці, й мене пробило на сміх, пригадав, як він, наче викинутий на берег, лежав на оглядовому столі в медпункті, й мене пробило на плач. І знаєте що? Скільки я можу судити, це було точнісінько те ж саме почуття. — Просто мені через це погано. Зовсім мерзенно.
— І мені, — промовив Скіп. Довкола нас лив дощ, пронизливий і холодний. Вікна Чемберлен-голлу світили яскраво, але не особливо втішливо. Я розгледів на траві жовту парусину, яку копи прикріплювали до стіни, а над нею розмиті обриси виведених балончиком літер. Їх змивав дощ. До наступного дня від них майже нічого не залишилося.
— Як був малим, завжди уявляв себе героєм, — промовив Скіп.
— І я теж, хай йому грець. А хто з дітей уявляє себе в юрбі лінчувальників?
Скіп поглянув на свої мокрі черевики, тоді на мене.
— Можна я буду кілька тижнів вчитися разом з тобою?
— Скільки захочеш.
— Ти справді не проти?
— Чому, бляха, я маю бути проти? — я старався говорити невдоволено, бо не хотів, щоб він зрозумів, яке полегшення, майже збудження мене охопило. Тому що це могло спрацювати. Помовчавши, я запитав: — А це інше… Гадаєш, ми впораємося?
— Не знаю. Можливо.
Ми майже дійшли до північних дверей, та, перш ніж увійти, я вказав на розмиті літери.