Він стояв за невеличкою дерев’яною кафедрою, на яку поклав тонку теку. Мабуть, з записами. На ньому й досі була мокра і брудна форма РОТК. Вигляд у Дірки після цілого дня махання лопатою і посипання піском був виснажений, але водночас і збуджений, заведений, як сказали б ми рік-два потому.
На перші збори поверху Дірка прийшов сам, та цього разу привів підкріплення. Прихилившись до зеленої блокової стіни, склавши руки на пристойно зведених докупи колінах, сидів Свен Ґарретсен, заступник декана з роботи зі студентами. За весь час зборів він не зронив майже ні слова і зберігав доброзичливий вигляд, навіть коли в повітрі повисли грозові хмари. Поруч із Діркою в чорному пальті поверх вугільно-сірого костюма стояв голова дисциплінарної комісії Еберсоул. Вигляд у нього був заповзятливий.
Коли всі ми повмощувалися, а курці запалили, Дірка зиркнув через плече спершу на Ґарретсена, тоді на Еберсоула. Еберсоул ледь йому всміхнувся.
— Починайте, Девіде, прошу. Це ж ваші хлопці.
В душі кольнуло роздратування. Я, може, і такий, і сякий, зокрема покидьок, що сміється над каліками, коли ті падають у зливу, але точно не хлопець Дірки Дірборна.
Дірка вчепився в кафедру й оглянув нас з урочистою суворістю, в найглибшому куточку свідомості, відведеному лише для солодких мрій, мабуть, уявляючи, що настане день, коли він ось так звертатиметься до своїх штабних офіцерів, кидаючи могутню хвилю військ на Ханой.
— Джонза немає, — озвався він нарешті. Вийшло зловісно і збито, ніби репліка у фільмі Чарльза Бронсона.
— Він у медпункті, — промовив я, насолоджуючись подивом на обличчі Дірки. Еберсоул теж виглядав здивовано. Ґарретсен продовжував доброзичливо дивитися кудись у далину, як людина, що добряче накурилася наркоти.
— Що з ним таке? — поцікавився Дірка. Це не входило в сценарій — ні в той, який він розробив сам, ні в той, який підготували вони з Еберсоулом — тож Дірка насупився і ще міцніше вп’явся в кафедру, немов побоюючись, що вона відлетить геть.
— Ішов, ішов, і раз — болото під носом! — сказав Ронні і аж весь напиндючився, почувши сміх публіки. — А ще в нього, по-моєму, пневмонія чи то двосторонній бронхіт, чи якась інша біда. — Він упіймав погляд Скіпа, і мені здалося, що той злегка кивнув. Це було Скіпове шоу, а не Дірчине, а якщо нам пощастить — якщо Стоуку пощастить — трійця, що перед нами, ніколи про це не дізнається.
— Розкажіть спочатку, — наказав Дірка. Він уже не просто супився, а палав люттю. У нього був точнісінько такий самий вираз, як коли виявив на своїх дверях крем для гоління.
Скіп розповів Дірці та його новим друзям, як ми з вікна вітальні на третьому поверсі побачили Стоука, що прямував до Палацу прерій, як він впав у болото, як ми витягли його і віднесли до медпункту, і лікар сказав, що Стоук геть розклеївся. Лікар такого не говорив, та й не варто було. Ті з нас, хто торкався до шкіри Стоука, знали, що він весь горить, і всі ми чули його страшний, надсадний кашель. Скіп промовчав про те, як швидко ішов Стоук: так, неначе хотів повбивати цілий світ, а тоді померти сам, і жодного слова про те, як ми сміялися (Марк Сент-П’єр так сильно, що аж обмочився).
Коли Скіп скінчив, Дірка невпевнено зиркнув на Еберсоула. Той відповів приязним поглядом. У них за спиною заступник Ґарретсен продовжував усміхатися легенькою усмішкою Будди. Натяк був ясний. Це шоу Дірки, і краще б у нього виявилася хороша програма.
Дірка глибоко вдихнув і знову перевів погляд на нас.
— Ми вважаємо, що Стоуклі Джонз винен у вандалізмі й публічному порушенні норм пристойності, скоєному на північній стіні Чемберлена сьогодні вранці. Точний час нам невідомий.
Я дослівно передаю його фразу, нічого не вигадуючи. Разом з висловом «щоб урятувати село, довелося його зруйнувати», це, мабуть, було найблискучішим зразком босівського красномовства, який мені тільки доводилося чути в житті.
Дірка, гадаю, очікував, що ми почнемо охати, неначе статисти в залі суду у фіналі серіалу про Перрі Мейсона, де несподіванки сиплються, як з мішка, та ми мовчали. Скіп уважно стежив за Діркою і, коли той набрав у груди повітря для наступної заяви, запитав: