У заголовку повідомлялося: «ПРОТЕСТ ПРОТИ МОБІЛІЗАЦІЇ ПЕРЕРІС У БІЙКУ. ШЕСТЕРО ПОСТРАЖДАЛИ, ЧОТИРНАДЦЯТЬ ЛЮДЕЙ ЗААРЕШТОВАНО». Фото різко контрастувало зі світлиною в «Деррі ньюз», на якій усі, навіть копи і будівельники, що організували свій експромтний контрпротест, виглядали якось аж наче безтурботно. У «Гарвіч джорнал» усі здавалися накрученими, збентеженими і на дві тисячі світлових років подалі від безтурботності. Твердолобі типи з татуюваннями на випнутих руках і спотвореними від ненависті обличчями, і довговолоса молодь, що втупилася в них з лютим викликом. Хтось із другої групи простягав руки до трьох глумливих чоловіків, ніби кажучи: «Ну ж бо! Розірвати мене хочете?» А між цими двома групами — полісмени, напружені та насторожені.
З лівого боку світлини (Керол провела туди стрілочку, так ніби я міг не помітити) виднілася знайома куртка з написом «ГАРВІЦЬКА СЕРЕДНЯ ШКОЛА» на спині. Знову її обличчя було повернуте, та цього разу не в бік, а просто в об’єктив. Я побачив, що по її щоці тече кров, побачив куди виразніше, ніж хотілося. Вона могла малювати скільки завгодно жартівливих стрілок і писати скільки завгодно недбалих коментарів на полі, мене це не розвеселило. По її обличчю стікав не шоколадний сироп. Коп тримав її за руку. Дівчина з газетного фото, здавалося, не переймалася ні цим, ні тим фактом, що в неї з голови тече кров, якщо в ту мить вона взагалі знала про кровотечу. Дівчина з газетного фото усміхалася. В одній руці вона тримала плакат «ЗУПИНІТЬ УБИВСТВА!» Інша була простягнена до камери. Вказівний і середній пальці розчепірені літерою V. «V — знак перемоги», — подумав я тоді. Та, звичайно ж, помилився. До шістдесят дев’ятого це V супроводжувало горобиний слід так само нерозривно, як шинка яєчню.
Я пробіг статтю очима, та в ній не було нічого особливо цікавого: протест… контрпротест… образи… кидання камінням… кілька кулачних бійок… втручання поліції. Тон репортажу був пишномовний, бридливий і покровительський водночас; і мені пригадалося, який вигляд був ув Еберсоула і Ґарретсена того вечора в залі для відпочинку. «Ви мене розчарували, хлопці». Окрім трьох, усіх затриманих учасників протесту того ж дня відпустили і жодного імені не називалося, з чого випливало, що ніхто з них не досяг двадцяти одно року.
Кров у неї на обличчі. І все ж вона усміхається… та ще й переможно. Я усвідомив, що Філ Окс і досі співає — «Я вбив людей мільйон цілий і знову кличуть мене в бій» — і по спині в мене побігли мурашки.
Повернувся до листівки. Типові сентиментальні рими, вони практично завжди однакові, хіба не правда? Веселого Різдва, від душі сподіваюся, що в Новому році ти не помреш. Я навіть не читав їх до ладу. Навпроти віршиків на чистому боці вона написала мені послання. Таке довге, що зайняло майже весь білий простір.
Дорогий Номере Шість!
Просто хотіла побажати тобі найвеселішого Різдва і сказати, що в мене все гаразд. Я ніде не вчуся, хоча зблизилася з кількома студентами (див. вкладену вирізку) і думаю, що колись повернуся-таки в інститут, можливо, наступної осені. З мамою не дуже, але вона старається, і брат поступово приходить до тями. І Ріонда допомагає. Я кілька разів бачилася з Саллі, але це вже не те. Якось увечері він зайшов до мене подивитися телевізор, і ми були як чужі… або, можливо, насправді я хочу сказати, що ми були як старі знайомі в потягах, що їдуть у протилежних напрямках.
Я сумую за тобою, Піте. Гадаю, наші потяги теж їдуть у різних напрямках, але я ніколи не забуду час, що ми провели разом. Було прекрасно, неперевершено, особливо останній вечір. Можеш писати мені, коли хочеш, але я б не дуже хотіла. Від цього може бути гірше нам обом. Це не означає, що мені байдуже чи що я забула, а якраз навпаки.
Пам’ятаєш вечір, коли я показала тобі те фото і розповіла, як мене побили? А мій друг Боббі про мене подбав? У нього того літа була книжка. Йому її подарував сусід з горішнього поверху. Боббі казав, що це найкраща книжка, яку він читав. Я знаю, це мало про що говорить, коли тобі тільки одинадцять. Але в випускному класі я натрапила на неї в шкільній бібліотеці і прочитала, просто, щоб скласти власну думку. Мені вона здалася досить класною. Не найкраще, що я читала, але досить хороша. Я подумала, що тобі може сподобатися. Вона написана дванадцять років тому, але мені чомусь здається, що це про В’єтнам. А якщо й ні, то в ній повно інформації.
Я люблю тебе, Піте. Веселого Різдва!