Керол
P. S. Кидай ту дурну гру.
Я прочитав листа двічі, тоді обережно згорнув вирізку і поклав у листівку. Руки мої все ще тремтіли. У мене, здається, ще й досі десь зберігається ця листівка… як і «Червона Керол» Джербер десь, я певен, зберігає маленьке фото своїх друзів дитинства. Тобто, якщо вона ще жива. Це не дуже певний факт: дуже багатьох з її останніх відомих друзів уже давно немає.
Я розкрив пакунок. Усередині, різко контрастуючи з веселим різдвяним папером і білою сатиновою стрічкою, був екземпляр «Володаря мух» Вільяма Ґолдінґа в паперовій обкладинці. У школі я до цієї книжки не дійшов, в останньому класі віддавши перевагу з позакласного читання «Сепаратному миру». «Мир» здався мені трохи коротшим.
Я розгорнув книжку, думаючи, що, можливо, знайду присвяту. І таки знайшов, але не таку, якої сподівався, зовсім не таку. Ось що я побачив на білому просторі титульного аркуша.
Раптом мої очі наповнилися несподіваними слізьми. Я затис рот долонями, щоб стримати схлипи, що прагнули вирватися назовні. Я не хотів розбудити Нейта, не хотілося, щоб він бачив, як я плачу. А я плакав, ще й як. Сидів за своїм столом і плакав за нею, плакав за собою, за нами обома, за нами всіма. Не пам’ятаю, щоб ще колись у житті мені було так боляче, як тоді. «Серця міцні, — сказала вона. — Зазвичай вони не розбиваються». І я певен, що так воно і є… а як щодо того, що було тоді? Що з тими, ким ми були тоді? Що з серцями в Атлантиді?
43
Хоч би там як, ми зі Скіпом вижили. Наздогнали матеріал, сяк-так склали сесію і в середині січня повернулися до Чемберлен-голлу. Скіп сказав мені, що на канікулах написав листа Джонові Вінкіну, бейсбольному тренерові, повідомивши, що передумав грати в команді.
Нейт теж повернувся на третій поверх Чемберлена, як і, на превеликий подив, Ленні Дорія — щоправда, наразі вільним слухачем, але він був тут. А от його пайзана, Тоні Делукки, не було. Як і Марка Сент-П’єра, Баррі Марджо, Ніка Прауті, Бреда Візерспуна, Гарві Твіллера, Ренді Еколзза… і, звісно ж, Ронні. У березні ми отримали від нього листівку. З штемпелем Льюїстона й адресовану просто «штурпакам з третього поверху Чемберлена». Ми приклеїли її у вітальні над кріслом, в якому Ронні найчастіше сидів під час гри. На лицевому боці красувався Алфред Е. Ньюмен, герой з обкладинки журналу «Мед». На зворотному боці Ронні написав:
«Дядько Сем кличе і треба йти. Попереду мене чекають пальми і мені п…р які ще проблеми! Мій результат — двадцять одне турнірне очко. Отже, я переможець». І підпис: РОН. Ми зі Скіпом засміялися. Для нас синочок місіс Мейленфант з невипареним язиком до смерті залишиться Ронні.
Стоук Джонз, він же Рви-Рви, теж не повернувся. Деякий час я майже зовсім його не згадував, та через півтора року Стоукове обличчя і спогади про нього, хоч і на короткий час, зринули в пам’яті з приголомшливою, живою виразністю. У той час я сидів у в’язниці в Чикаго. Не знаю, скільки нас загребли копи під конгресним залом увечері, коли висувалася кандидатура Г’юберта Гамфрі, але дуже багато, і багато хто дістав травми. Через рік добірна федеральна комісія в своєму звіті назве ті події «поліційними заворушеннями».
Я опинився в камері попереднього ув’язнення, розрахованій на п’ятнадцять, щонайбільше двадцять людей, разом з десь шістьма десятками отруєних газом, оглушених, обкурених, потовчених, розбурханих, змордованих, зіграних і наскрізь скривавлених хіпі. Хто курив травку, хто плакав, хто блював, хто співав протестні пісні. З протилежного кутка якийсь хлопець, якого я навіть не бачив, видав обкурену версію «Більше я не маршую». Все це скидалося на психоделічний в’язничний варіант змагання, скільки людей може набитися в телефонну кабінку.
Притиснутий до ґрат, я намагався оберегти нагрудну кишеню з «Пел-Мел» і бічну кишеню з примірником «Володаря мух», що мені подарувала Керол, уже добряче зачитаного, якому бракувало пів титульної сторінки і який вилітав з палітурки, як зненацька перед очима спалахнуло обличчя Стоука, чітке і детальне, як високовирізнене фото. Воно з’явилося неначе нізвідки, можливо, якесь неактивне електричне коло пам’яті раптом розжарилося, стимульоване чи то кийком по голові, чи то цілющою понюшкою сльозогінного газу, і разом з ним прийшло питання.
— Якого хера каліка робив на третьому поверсі? — запитав я вголос.
Коротун з густющою кучмою золотого волосся — такий собі карликовий Пітер Фремптон, якщо ви в змозі таке уявити — озирнувся на мене. Обличчя в нього було бліде і прищаве. Під носом і на щоці підсихала кров.