— Повтори-но, — просить він. — Яєчний коктейль я вловив, а далі одне бу-бу-бу.
— Я питала, чи не міг би ти купити дві кварти яєчного коктейлю по дорозі додому, — каже вона. — Увечері прийдуть Ейліни і Дабреї, ти не забув?
— Різдво, — каже він, уважно розглядаючи в дзеркалі своє волосся. Він уже не той очманілий чоловік з виряченими очима, який прокидається під музику вранці п’ять, а іноді шість разів на тиждень. Тепер він виглядає, як і решта людей, що з ними він їхатиме до Нью-Йорка потягом о сьомій сорок. Саме цього йому і треба.
— Що не так з Різдвом? — питає вона з сонною посмішкою. — Окозамилювання, так?
— Саме так, — погоджується він.
— Як згадаєш, купи ще й кориці…
— Гаразд.
— …але якщо забудеш про коктейль, Білле, я тебе роздеру!
— Не забуду.
— Знаю. Ти дуже надійний. І виглядаєш гарно.
— Дякую.
Вона знову падає на подушку, тоді спинається на лікті, якраз коли він востаннє поправляє краватку синього кольору. Ніколи в житті він не одягав червоної краватки і сподівається зійти в могилу, не заражений цим вірусом.
— Я купила тобі дощик, — каже вона.
— М-м-м?
— Дощик. У кухні на столі.
— А, — згадує він. — Дякую.
— Нема за що.
Вона вже лягла і починає дрімати. Він не заздрить їй, що вона може спати до дев’ятої, та що там, до одинадцятої, якщо хоче, та заздрить її здатності прокинутися, поговорити і знову заснути. У ліску він теж так умів. Майже всі вміли. Та лісок був давно. «За морем», — казали новачки і кореспонденти; та коли ви пробули там якийсь час, говорилося просто лісок, іноді — зелень.
У зелені, от-от.
Вона промовляє ще щось, але вже знову в стадії «бу-бу-бу», втім він все одно розуміє: вдалого дня, любий.
— Дякую, — відповідає він, цілуючи її в щоку. — Обов’язково.
— Ти дуже вродливий, — бурмоче вона знову, хоча очі в неї заплющені. — Я кохаю тебе, Білле.
— І я тебе, — промовляє він і виходить.
Його дипломат — «Марк Кросс», не наймодніший, але майже — стоїть у передпокої біля вішалки, де висить його пальто від Таґера з Медісон. Він на ходу підхоплює дипломат і йде з ним на кухню. Кава вже готова. Господи, благослови містера Коффі — і він наливає собі чашку. Відкриває дипломат, абсолютно порожній — і бере зі столу клубок дощику. Якусь мить тримає в пальцях, дивлячись, як він переливається у світлі флуоресцентних кухонних ламп, потім кладе в дипломата.
— Чи чуєш, що чую я, — промовляє він ні до кого і заклацує дипломат.
8:15
За брудним віконним склом ліворуч від себе він бачить місто, що наближається. Крізь кіптяву на склі місто схоже на мерзенні ґарґантюанські руїни: можливо, щойно підняту на поверхню загиблу Атлантиду, що люто витріщається в сіре небо. В горлі дня застрягла велика порція снігу, та це не дуже його турбує. Всього вісім днів до Різдва, і справа піде добре.
Вагон пропах ранковою кавою, ранковим дезодорантом, ранковим лосьйоном після гоління, ранковими парфумами і ранковими шлунками. Майже на кожному сидінні — краватка, тепер їх носять навіть деякі жінки. На обличчях ранкова припухлість, погляди самозаглиблені й беззахисні, розмови мляві. Це час, коли навіть непитущі виглядають, ніби з похмілля. Більшість народу прикипіла до своїх газет. А що? Рейґан — король Америки, цінні папери та акції обернулися на золото, смертна кара знову в моді. Життя прекрасне.
Перед ним теж розгорнутий кросворд «Таймз», і хоча він заповнив лише кілька клітинок, та це оборонний засіб, не більше. Він не любить розмовляти з людьми в потягах, узагалі не любить порожніх балачок, а найменше в світі йому потрібен приятель-попутник. Коли в якому-небудь вагоні він починає помічати знайомі обличчя, а інші пасажири, ідучи до свого місця, починають кивати йому або питати: «Як ви сьогодні?», він змінює вагони. Не так уже й складно залишатися анонімом, просто ще одним щоденним пасажиром з коннектикутського передмістя, людиною, примітною лише своєю впертою відмовою носити червоні краватки. Можливо, колись він був учнем парафіяльної школи, можливо, колись тримав заплакану дівчинку, а один з його друзів бив її бейсбольною битою, і, можливо, колись провів певний час у зелені. Нікому в потязі цього знати не варто. Тим вони і хороші.
— Ви як, готові до Різдва? — запитує сусід із сидіння біля проходу.
Він підводить голову, трохи суплячись, але вирішує, що це не якась значуща фраза, а просто балаканина, щоб згаяти час, яку деякі люди, здається, відчувають себе просто зобов’язаними говорити. Його сусід — товстун, і до обіду від нього неодмінно тхнутиме незалежно від того, скільки «Спід-стіка» він вилив на себе вранці. Проте він навіть не дивиться на Білла, тож нічого страшного.