— Та так, знаєте, — промовляє він, дивлячись на дипломат у себе між ногами, дипломат, у якому, крім клубка дощику, більше нічого немає. — Потроху набираюся атмосфери.
8:40
Він виходить з вокзалу Гранд-Централ разом з тисячею інших чоловіків і жінок у пальтах, здебільшого менеджерів середньої руки, прилизаних білочок, які до обіду щосили крутитимуться у своєму колесі. На мить він зупиняється, глибоко вдихаючи холодне сіре повітря. Лексингтон-авеню одяглася в гірлянди різдвяних вогників, а неподалік Санта-Клаус, з вигляду пуерторіканець, дзвонить у дзвіночок. Поруч з ним горщик для пожертвувань і мольберт з написом «ДОПОМОЖІТЬ БЕЗХАТЬКАМ НА РІЗДВО». І чоловік у синій краватці думає: «А як щодо краплинки правди в рекламі, Санто? Як щодо напису «ДОПОМОЖІТЬ МЕНІ НА РІЗДВО З КОКАЇНЧІКОМ»»? Проте, проходячи повз, він кидає в казанок пару доларів. У нього гарні передчуття на цей день. Добре, що Шерон нагадала йому про дощик, а то б він, мабуть, забув його захопити; адже він завжди забуває такі речі, такі ось тонкощі.
Десятихвилинна прогулянка приводить його до його будівлі. Перед входом, стрибаючи з ноги на ногу і видихаючи хмаринки пари, стоїть чорний хлопчина років сімнадцяти в чорних джинсах і брудній червоній куртці з каптуром. Він раз у раз усміхається, показуючи золотий зуб. В одній руці тримає пом’яту паперову склянку з-під кави. У склянці лежить трохи дріб’язку і він ним раз у раз подзенькує.
— Дрібних не маєте? — питає він у перехожих, що потоком вливаються в обертові двері. — Може, маєте дрібні, сер? Може, кинете хоч пару дрібних, мем? На їдло зібрати хочу. Спасибі, дай вам Бо’ здоров’ячка, веселого Різдва вам. Може, маєте дрібні, дядьку? Може, четвертачок? Дякую. Може, кинете дрібних, мем?
Проходячи повз, Білл опускає в склянку чорного юнака п’ятак і дві десятки.
— Дякую, сер, дай вам Бо’ здоров’ячка, веселого Різдва.
— І тобі, — каже він.
Жінка, що йде поруч, супиться.
— Їх не варто заохочувати, — каже вона.
Білл знизує плечима і злегка присоромлено всміхається їй.
— Мені важко відмовити комусь на Різдво, — каже він їй.
У потоці людей Білл входить до вестибюлю, мигцем зиркає вслід категоричному стерву, що звертає до газетного кіоску, тоді прямує до ліфтів зі старомодними показниками поверхів і позначками в стилі ар-деко. Тут кілька людей кивають йому, і він обмінюється з двома-трьома кількома словами, доки вони разом чекають на ліфт. Це ж усе-таки не потяг, де можна пересісти в інший вагон. До того ж будівля не з нових, і ліфти тут ледь повзуть і працюють, як їм хочеться.
— Як дружина, Білле? — запитує сухоребрий, завжди усміхнений чоловічок з п’ятого поверху.
— Керол? Чудово.
— А дітлахи?
— Обоє добре.
Дітей у нього немає, а дружину звуть не Керол. Його дружина в дівоцтві Шерон Ен Донаг’ю, парафіяльна середня школа Сент-Ґебріела, випуск 1964-го року, але цього сухоребрий, завжди усміхнений чоловічок ніколи не дізнається.
— Мабуть, чекають не дочекаються великого дня, — веде далі сухоребрий, його усмішка розтягується і перетворюється на щось невимовне. Біллові Ширмену він схожий на зображення Смерті, якою її бачать редактори коміксів: всуціль розширені очі, великі зуби і туго напнута блискуча шкіра. Від цього вищиру йому пригадується Там-Бой у долині А-Шау. Хлопці з другого батальйону вступили туди, неначе володарі світу, а вийшли, неначе обпалені біженці, що ступили на півакра пекла. У них були такі ж розширені очі й великі зуби. Такий самий вигляд залишився в них і через кілька днів в Донґ-Ха, де всі вони ніби змішалися докупи. У ліску часто все колотилося. І часто діялося за схемою: біг пес через овес.
— Ще й як, — погоджується він, — та Сара, здається, починає щось підозрювати щодо типа в червоному костюмі.
«Ліфте, ну давай, рухайся, — просить він подумки. — Господи, збав мене від цієї маячні».
— Так-так, таке трапляється, — каже сухоребрий. Його усмішка на мить згасає, ніби вони розмовляють про рак, а не про Санта-Клауса. — Скільки тепер Сарі?
— Вісім.
— А таке враження, ніби тільки рік чи два тому народилася. Та правильно, коли живеться весело, час так і летить, скажіть?