— Для цього Бог і послав нам автовідповідачі, Ральфе. А ти йди вже, йди, а то доведеться розбиратися з мокрою плямою на твоїх найкращих габардинових штанях.
Сміючись (і трішки червоніючи), Ральф прямує до чоловічого туалету.
Віллі рушає до ліфтів, несучи в одній руці саквояж, другою перевіряючи в кишені куртки, чи окуляри та інший предмет на місці. На місці. На місці й конверт, тугий, шурхотить двадцятидоларовими банкнотами. Їх п’ятнадцять. Надійшов час відвідин офіцера Вілока. Віллі чекав на нього вчора. Може, він і не з’явиться до завтра, та Віллі готовий закластися, що той прийде сьогодні, хоч Віллі від цього й не в захваті. Він знає, що так влаштований світ — як хочеш, щоб віз котився, колеса треба змащувати — та все одно сердиться. Він часто-густо уявляє, як приємно було б пустити кулю в голову Джаспера Вілока. Так іноді траплялося в зелені. Так мусило бути. Взяти для прикладу хоч Мейленфанта. Цього божевільного покидька з його прищами і колодою карт.
Так, у ліску все було інакше. У ліску іноді доводилося робити зле, щоб запобігти куди гіршому злу. Така поведінка передусім свідчить, що ти опинився не в тому місці, тут ніхто не сперечається, але раз ти вже в болоті, то пливи. Він і хлопці з загону «Браво» пробули з хлопцями загону «Дельта» всього кілька днів, тож Віллі майже не довелося мати справу з Мейленфантом, та його пронизливий, що діяв на нерви, голос важко забути. А ще він пам’ятає одну річ, яку Мейленфант вигукував під час своїх нескінченних партій у «чирву», коли хтось намагався забрати назад уже покладену карту: «Дзуськи, лайноїде! Раз пішов, значить, зіграв!»
Нехай Мейленфант і був очком, та це він казав правильно. В житті, як і в картах: раз пішов, значить, зіграв.
Ліфт не зупиняється на п’ятому, проте Віллі вже давно цього не боїться. Він багато разів їхав до вестибюлю з людьми, які працюють на тому ж поверсі, що й Білл Ширмен, зокрема з сухореброю жердиною зі «Страхування консолідейтед», — і вони його не впізнавали. Мусили б, він знав, що мусили б, але не впізнавали. Раніше він думав, що річ в іншому одязі та гримі, потім вирішив, що причина в волоссі, однак у глибині душі знав, що це не пояснення. Навіть їхня закостеніла нечутливість до світу, в якому вони живуть, цього не пояснювала. Адже він не робить нічого кардинального: формені штани, десантні чоботи і трішки коричневого гриму — це ж не камуфляж. Аж ніяк. Він точно не знає, де шукати пояснення, а тому майже не набиває собі цим голову. Цього, як і дуже багато чого іншого, він навчився у В’єтнамі.
Чорношкірий хлопець усе ще стоїть біля вхідних дверей, тепер натягши на голову каптур своєї старої засмальцьованої куртки, і трясе перед Віллі зім’ятою склянкою з-під кави.
Він бачить, що фраєр з валізкою містера Ремонтника в руці всміхається, і його власна усмішка ширшає.
— Може, кинеш дрібних? — питає він містера Ремонтника. — Що скажеш, любий друже?
— Нахер злиняв від мене, наволоч лінива. Ось що скажу, — відповідає Віллі, все ще усміхаючись. Хлопчина задкує на крок, дивиться на Віллі вибалушеними, ошелешеними очима. Та перш ніж знаходить, що відповісти, містер Ремонтник уже пройшов півкварталу і майже загубився в юрбі покупців, стискаючи рукою в рукавиці велику, схожу на кубик валізку.
10:00
Він заходить до готелю «Вітмор», перетинає вестибюль і ескалатором підіймається в мезонін, де розташовані громадські туалети. Це єдиний момент у розпорядку дня, що завжди вселяє тривогу, хоч він не зміг би сказати чому. У всякому разі, нічого ні разу не траплялося ні до, ні під час, ні після його відвідин готельних туалетів. Він використовує поперемінно понад двадцять готелів у центрі міста. Та все одно чомусь переконаний, що якщо вклепається, то станеться це в готельному сральнику. Бо те, що відбудеться далі, це не перевтілення Білла Ширмена у Віллі Ширмена. Білл і Віллі — брати, може, навіть близнюки, і перехід від одного до другого здається невинним і цілком нормальним. Однак фінальне перевтілення робочого дня — з Віллі Ширмена в Сліпого Віллі Ґарфілда ніколи таким не здавалося. Це останнє перетворення темне, потаємне, мало не трансформація вовка-перевертня. Поки все не закінчується і він знову не опиняється надворі, постукуючи перед собою своєю білою тростиною, він відчуває те ж, що, мабуть, відчуває змія, коли скине стару шкіру, а нова ще не наросла і не зміцніла.
Він озирається і бачить, що чоловіча вбиральня порожня, якщо не брати до уваги пари ніг під дверима кабінки, другої в довгому ряду. Їх тут з десяток. М’яке кахикання, шелест газети. «Ф-ф-ф-ф» — пристойний, коротенький пук людини в центрі міста.