Віллі проходить уздовж усього ряду до останньої кабінки. Ставить саквояж на підлогу, замикає двері на засувку і скидає червону куртку, одночасно вивертаючи її навиворіт. Зі зворотного боку вона оливково-зелена. Варто було вивернути рукави, як вона стала фронтовою курткою старого солдата. Шерон — яка справді має задатки геніальності — купила тканину на цей бік його куртки в армійському магазині, а колишню підкладку відпорола і підшила червону куртку цією. Але спочатку нашила погони старшого лейтенанта, плюс чорні смужки сукна там, де належить бути прізвищу та номерові підрозділу. Тоді випрала одежину разів зо тридцять. Тепер погони та нашивки, звичайно ж, зникли, але місця, де вони були, різко вирізняються. Тканина на рукавах і з лівого боку грудей зеленіша, візерунок не такий затертий, і будь-який ветеран збройних сил його відразу ж упізнає.
Віллі вішає куртку на гачок, спускає штани, сідає, потім бере саквояж і кладе на коліна. Розкриває, виймає дві половини тростини і швидко їх скручує. Тримаючи її за низ, не підводячись, простягає руку і зачіпає палицю за гачок поверх куртки.
Потім заклацує саквояж, відриває шматок паперу від рулону, щоб створити відповідний звуковий ефект завершення справи (можливо, без усякої потреби, але береженого Бог береже), і спускає воду.
Перш ніж вийти з кабінки, він дістає окуляри з кишені куртки, де лежить і відкупне. Вони великі, з увігнутими, тонованими скельцями, і асоціюються у нього з лавовими лампами і байкерами поза законом з фільмів з Пітером Фондою в головній ролі. Однак для справи вони якраз годяться: почасти тому, що якимось чином допомагають людям впізнати ветерана, а почасти тому, що ніхто не може побачити його очі навіть збоку.
Віллі Ширмен залишається в туалеті в мезоніні «Вітмора» точнісінько так, як Білл Ширмен залишився на п’ятому поверсі в офісі «Розвідування земель західних штатів». Чоловік, що виходить з кабінки в старій польовий куртці, темних окулярах, легенько постукуючи перед собою білою тростиною, — це Сліпий Віллі, неминучий атрибут П’ятої авеню з часів Джеральда Форда.
Проходячи через невеликий хол до сходів (сліпі без супроводу ніколи не користуються ескалаторами), він бачить, що йому назустріч іде жінка в червоному блейзері. Крізь сильно тоновані лінзи, що їх розділяють, вона здається якоюсь екзотичною рибою, що пливе в каламутній воді. Та річ, звісно, не лише в одних окулярах. До другої години дня Віллі насправді осліпне, як він і кричав, коли його, Джона Саллівана і бозна скількох ще поранених евакуювали з провінції Донґ-Ха в сімдесятому. «Я осліп!» — волав він, навіть коли забирав Саллівана зі стежки. Та це була не зовсім правда. Крізь пульсуючу післявибухову білизну він побачив, як Салліван качається по землі, намагаючись утримати в животі кишки, що вивалюються назовні. Він тоді підняв Саллівана і побіг з ним, незграбно перекинувши через плече. Салліван був кремезніший за Віллі — значно кремезніший, і він не уявляв, як міг тягти такий тягар, але якось тяг усю дорогу до галявини, звідки «Г’юї», ніби Божою благодаттю, вознесли їх у небо. Благослови вас Бо’, «Г’юї», благослови Бо’, благослови всіх до єдиного. Він біг по галявині до гелікоптерів, а довкола свистіли кулі, й частини зроблених в Америці тіл валялися на стежці, де вибухнула міна чи саморобний вибуховий пристрій, чи хрінзна-що.
«Я осліп!» — волав він, тягнучи Саллівана, відчуваючи, як кров того насичує його форму. Салліван теж кричав. Якби Салліван перестав кричати, чи скинув би його Віллі з плеча і побіг далі сам, намагаючись вирватися із засідки? Мабуть, ні. Тому що тоді він уже знав, хто був Салліван, точно знав. Це був Саллі з дорогого рідного міста, Саллі, що в дорогому рідному місті зустрічався з Керол Джербер.
«Я осліп, я осліп, я осліп!» — ось що волав Віллі Ширмен, доки волік Саллівана. Світ після вибуху дійсно здавався майже чисто білим, але він і досі пам’ятає, що бачив, як кулі обчухрують листя і глухо вганяються в стовбури дерев; пригадує, як один з хлопців, що вранці був у селі, затискає долонею горло. Пригадує, як кров фонтаном бризкала з-поміж його пальців, заливаючи уніформу. Інший хлопець з «Дельти 2–2» — його звали Паґано — обхопивши пораненого за талію, підштовхував повз Віллі Ширмена, який постійно спотикався і дійсно майже нічого не бачив, волаючи: «Я осліп, я осліп, я сліпий!» Він вдихав запах крові Саллівана, її сморід. А в гелікоптері білизна тільки подужчала. Обличчя опечене, волосся обсмалене, шкіра голови обгоріла, а світ — білий. Він був обпалений і курився: просто ще один втікач із півакра пекла. Він гадав, що більше ніколи не буде бачити, втім йому стало якось аж легше. Але, звичайно ж, зір повернувся.