— Нехай тобі Господь допоможе, чоловіче, — промовляє дядько в кашеміровому пальті, і його голос тремтить від неймовірних емоцій. От тільки сліпого Віллі Ґарфілда вони не дивують. Він уже чув усе, що можна було почути, і навіть більше. Неймовірно багато його клієнтів обережно і шанобливо кладе гроші в кишеню бейсбольної рукавиці. Тип у кашеміровому пальті кидає свою лепту в розкритий саквояж, де, власне, їй і місце. П’ятірка. Робочий день почався.
10:45
Наразі незле. Він обережно відкладає тростинку, опускається на одне коліно і витрушує вміст рукавиці в коробку. Потім кілька разів проводить долонею по папірцях, хоч поки що непогано їх бачить. Він збирає їх докупи — всього чотириста чи п’ятсот доларів, це початок на шляху до трьох тисяч, не дуже солідно як на пору року, та не так уже й зле — потім скручує їх трубочкою і натягує гумку. Тоді натискає кнопку всередині саквояжа, і несправжнє дно на пружині опускається, скидаючи додолу вантаж монет. Туди ж він кладе і згорток банкнот, навіть не намагаючись приховати те, що робить, і анітрохи не гризучись. За всі ці роки його жодного разу не спробували пограбувати. Боже поможи тому покидьку, який лише спробує.
Відпускає кнопку, несправжнє дно лягає на місце і він підводиться. Йому в крижі одразу ж впивається рука.
— Веселого Різдва, Віллі, — каже власник руки. Сліпий Віллі впізнає його по запаху одеколону.
— Веселого Різдва, офіцере Вілок, — відповідає Віллі. Голова його й далі злегка задерта в запитальному положенні, руки опущені по швах; ноги в начищених до блиску чоботях розставлені: не так широко, як для пози «вільно» на параді, але і не зовсім разом, щоб схоже було на стійку «Струнко!» — Як ви сьогодні, сер?
— Як у шоколаді, засранцю, — каже Вілок. — Ти ж мене знаєш: завжди, як у шоколаді.
Коли це наближається чоловік в довгому пальті, розстебнутому так, що видно яскраво-червоний лижний светр. Волосся коротке, чорне на маківці, сиве на скронях. Обличчя суворе, наче вирубане з каменю. Вираз, який Сліпий Віллі одразу ж упізнає. У нього в руках пара кульків: один з «Сакса», другий — з «Баллі». Зупиняється, читає табличку.
— Донґ-Ха? — раптом питає він, говорячи не як людина, що називає якесь місце, а як людина, що впізнала старого знайомого на людній вулиці.
— Так, сер, — відповідає Сліпий Віллі.
— Хто був ваш командир?
— Капітан Боб Бріссум (через у, не через о), а полковником — Ендрю Шелф, сер.
— Про Шелфа я чув, — каже чоловік у розхристаному пальті. Обличчя в нього несподівано міняється. Поки він підходив до сліпого на розі, воно було обличчям з П’ятої авеню, але тепер уже ні. — Але особисто його не зустрічав.
— Під кінець мого терміну ми високих чинів не бачили, сер.
— Якщо ви вибралися з долини А-Шау, я не дивуюся. Згоден зі мною, солдате?
— Так, сер. На той час, коли ми дісталися до Донґ-Ха, від командного складу мало що лишилося. Тоді головно вирішували все я і ще один лейтенант. Діффенбейкер його прізвище.
Чоловік в червоному лижному светрі повільно киває.
— Якщо не плутаю, ви, хлопці, були там, коли впали гелікоптери.
— Так точно, сер.
— То виходить, ви були там і пізніше, коли…
Сліпий Віллі не допомагає йому закінчити думку. Але відчуває запах одеколону Вілока ще сильніше: Вілок сопе йому практично в самісіньке вухо, неначе розпалений підліток наприкінці гарячого побачення. Вілок не купився на його гру, і хоча Сліпий Віллі платить за привілей спокійно стояти на цьому розі, до того ж, за теперішніми розцінками, дуже щедро, він знає, що Вілок якоюсь своєю часткою і досі коп, який сподівається, що він проколеться. Якась частка Вілока палко за це вболіває. Але Вілокам цього світу ніколи не збагнути, що те, що здається фальшивим, не завжди таке. Іноді ситуація значно складніша, ніж здається на перший погляд. Цього його теж навчив В’єтнам у ті давні роки, коли ще не перетворився на політичний жарт і годівницю для сценаристів-ремісників.