— Шістдесят дев’ятий і сімдесятий були важкі роки, — каже сивуватий чоловік. Говорить він повільно, важко. — Я був на висоті Гамбургер з 3-187-им, тому знаю і А-Шау, і Там-Бой. Пам’ятаєте дорогу 922?
— Аякже, сер, Дорогу Слави, — каже Сліпий Віллі. — Я втратив там двох друзів.
— Дорога Слави, — промовляє чоловік у розхристаному пальті, й зненацька стає схожим на тисячолітнього діда, а яскраво-червоний лижний светр виглядає на ньому непристойно, неначе якась річ, яку дітлахи, розгулявшись, почепили на музейну мумію, вважаючи, що демонструють неабияке почуття гумору. Його погляд блукає сотнями обріїв. Потім знову повертається сюди, на цю вулицю, де карійон неподалік грає: «А чую, як на санчатах дзвіночки дзвенять дзінь-дзілінь». Він ставить кульки поміж дорогих черевиків і дістає з внутрішньої кишені гаманця зі свинячої шкіри. Розкриває, перебирає акуратну товщу банкнот.
— З сином усе добре, Ґарфілде? Оцінки хороші приносить?
— Так, сер.
— Скільки йому?
— П’ятнадцять, сер.
— Державна школа?
— Парафіяльна, сер.
— Чудово. Дай Боже, щоб він не побачив кляту Дорогу Слави.
Чоловік у розхристаному пальті виймає банкноту з гаманця. Сліпий Віллі не тільки чує, а й відчуває, як Вілокові перехопило дух, і йому не потрібно навіть дивитися на папірця, щоб знати, що там сотня.
— Так точно, сер, дай Боже.
Чоловік у розхристаному пальті торкається банкнотою долоні Віллі й дивується, коли рука в рукавиці відсмикується, неначе шкіра оголена і до неї доторкнулися чимось гарячим.
— Покладіть її в мій саквояж або в бейсбольну рукавицю, сер, якщо вам не важко, — каже Сліпий Віллі.
Чоловік у пальті хвильку дивиться на нього, звівши брови, трішки суплячись, тоді ніби розуміє. Схиляється, кладе банкноту в древню, замащену кишеню рукавиці, збоку на якій синім чорнилом виведено «ҐАРФІЛД», тоді запихає руку до передньої кишені й виймає жменьку монеток. Розсипає їх по лиці старого доброго Бена Франкліна, щоб притиснути банкноту. Потім випростується. Очі в нього вологі й налиті кров’ю.
— Може, вам допоможе, якщо я дам вам візитівку? — питає він Сліпого Віллі. — Я міг би зв’язати вас з деякими ветеранськими організаціями.
— Я вдячний вам і впевнений, що можете, сер, та за всієї поваги мушу відмовитися.
— У багатьох перепробували?
— У деяких пробував, сер.
— Де проходили реабілітацію?
— У Сан-Франциско, сер. — Він вагається, тоді додає: — У Палаці піхв, сер.
Чоловік у пальті від душі сміється, а коли обличчя його наморщується, сльози, що стояли в очах, біжать по обвітрених щоках.
— Палац піхв! — вигукує він. — Років з десять цього не чув! Боже! Судно під кожним ліжком і гола медсестричка під кожною ковдрою, правильно? Гола, за винятком бус любові, які вони не скидали.
— Так, сер, ви добре розкрили суть.
— Там її ніхто й не прикривав. Щасливого Різдва, солдате.
Чоловік у пальті віддає шану одним пальцем.
— І вам щасливого Різдва, сер.
Чоловік у пальті підхоплює свої кульки й іде. Він не озирається. Якби й озирнувся, то Сліпий Віллі б цього не побачив — тепер його очі розрізняють тільки обриси і тіні.
— Це було гарно, — бурмоче Вілок. Відчувати, як у вушну раковину пихкає свіжо видихнуте Вілоком повітря, викликає в Сліпого Віллі огиду, навіть нудоту, але він не дасть цьому типові задоволення і не відсунеться ні на дюйм. — Старий мудак дійсно заплакав. Як ти, звичайно, бачив. Що-що, а язик маєш підвішений, Віллі, цього в тебе не відбереш.
Віллі мовчить.
— То кажеш, ветеранський шпиталь Палац піхв? — запитує Вілок. — Містечко, по-моєму, якраз для мене. Де ти це вичитав? У «Солдатах-найманцях»?
Тінь жінки, темна постать у світлі все темнішого дня, нахиляється над розкритим саквояжем і щось туди опускає. Рука в рукавичці торкається до рукавиці Віллі в короткому потиску.
— Хай вам Бог допомагає, мій друже, — каже вона.
— Дякую, пані.
Тінь віддаляється, а тихе сопіння у вусі Сліпого Віллі ні.
— Приятелю, маєш щось для мене? — питає Вілок.
Сліпий Віллі сягає рукою до кишені куртки. Видобуває конверта і простягає вперед, протинаючи ним морозяне повітря. Конверт виривається з його пальців рівно через стільки, скільки потрібно було Вілокові, щоб опустити руку і в нього вчепитися.
— Паскудо! — в голосі копа не тільки злість, а й страх. — Скільки разів повторювати, в руку давай, в руку!