Він міркує про це, знімаючи грим «Колдкремом», тоді відганяє турботи геть. Дістає з шухляди зошит листопад — грудень, сідає за стіл і двадцять хвилин пише: «Я шкодую від усього серця, що скривдив Керол». Списує цілу сторінку згори донизу, від поля до поля. Ховає зошит і надягає речі Білла Ширмена. Прибираючи чоботи Сліпого Віллі, його погляд падає на альбом у червоній шкіряній палітурці. Він виймає його, кладе на картотечну шафку і розкриває палітурку з єдиним, витисненим золотом словом — «СПОГАДИ».
На першій сторінці його метрика — Вільям Роберт Ширмен, народився 4 січня 1946 року — і відбитки крихітних ніжок. На наступних сторінках фото його з матір’ю, його з батьком (Пет Ширмен посміхається, ніби ніколи не перекидав сина з його високим стільчиком і ніколи не бив дружину пляшкою з-під пива), світлини з друзями. Особливо повно представлений Гаррі Дулін. На одній восьмирічний Гаррі з зав’язаними очима намагається з’їсти шматок торта на дні народження Віллі (покарання в якійсь грі). Щоки Гаррі всі в шоколаді, він сміється, і здається, ніби в його голові немає жодної підлої думки. Дивлячись на це усміхнене, вимащене обличчя з пов’язкою на очах, Віллі здригається. Воно майже завжди змушує його здригатися.
Швидко гортає далі, до кінця альбому, куди він вклав фото Керол Джербер і вирізки про неї з газет, які збирав багато років: Керол з матір’ю; Керол тримає на руках новонародженого братика і нервово посміхається; Керол з батьком (він у синій морській формі палить цигарку, а вона дивиться на нього знизу вгору широко розплющеними зачарованими очима); Керол у групі підтримки в першому класі Гарвіцької середньої школи, знята в стрибку: одна рука махає вимпелами, а друга притримує плісовану спідницю. Керол і Джон Салліван на прикрашених фольгою тронах під час шкільного балу в 1965-му, коли їх обрали Сніговою Королевою і Сніговим Королем. «Просто-таки парочка з весільного торта». Віллі думає так щоразу, коли дивиться на пожовклий від старості газетний знімок. На ній сукня без бретельок, її плечі бездоганні. Немає ніякого знаку того, що колись, на короткий час, ліве було жахливо спотворене і стирчало, як подвійний горб у відьми. Вона плакала і до цього останнього удару, гірко плакала, але просто плачу Гаррі Дулінові було замало. Цього останнього разу він розмахнувся з п’яти, і ляск від удару бити пролунав, як удар дерев’яної сокирки по напіврозмороженому шматку м’яса. Ось тоді вона закричала, закричала так голосно, що Гаррі втік, навіть не озирнувшись перевірити, чи біжать за ним Віллі та Річі О’Міра. Накивав п’ятами — ось що зробив старий добрий Гаррі Дулін, гнав, як сполоханий кролик. А що, коли б він залишився? Припустимо, Гаррі не втік би, а сказав: «Тримайте її, хлопці. Не хочу слухати вересків. Вона в мене замовкне», маючи намір знову розмахнутися з п’яти цього разу по голові? Чи стали б вони її тримати? Тримати для нього навіть тоді?
«Ти ж знаєш, що так, — тупо думає він. — Ти несеш покуту не тільки за те, що зробив, а й за те, чого не зробив лише випадково, чи не так?»
Ось Керол Джербер у випускній сукні й підпис: «Весна 1966». На наступній сторінці вирізка з «Гарвіч джорнал» з позначкою «Осінь 1966». На світлині знову вона, але ця Керол, здається, на мільйон років віддаленою від молодої леді у випускній сукні, молодої леді з атестатом у руці, білих лодочках на ногах і скромно понуреними очима. Ця дівчина палає вогнем і усміхається, ці очі дивляться просто в об’єктив. Вона ніби не помічає, як по її лівій щоці струменіє кров. Вона тримає перед собою знак миру. Ця дівчина вже на шляху в Денбері, ця дівчина вже гострить туди лижі. Люди вмирали в Денбері, тельбухи, мій любий, летіли навсібіч, і Віллі не сумнівається, що частково відповідальність лежить і на ньому. Він торкається до вогненної, усміхненої, закривавленої дівчини з плакатом «ЗУПИНІТЬ ВБИВСТВА!» (тільки замість того, щоб зупинити їх, вона стала причетною до них), і знає, що в підсумку значення має лише її обличчя, у ньому — дух епохи. Шістдесятий був димом, а тут вогонь. Тут Смерть з кров’ю на щоці, усмішкою на губах і плакатом у руці. Тут добре старе денберійське безумство. Наступна вирізка — ціла перша сторінка денберійскої газети. Він склав її втричі, щоб помістилася в альбом. На найбільшому з чотирьох фото — кричуща жінка посеред вулиці здіймає вгору скривавлені руки. Позаду неї цегляна будівля, що тріснула, мов яйце. «Літо 1970», написав він знизу.
6 ЗАГИНУЛО, 14 ПОСТРАЖДАЛО ВНАСЛІДОК ВИБУХУ БОМБИ В ДЕНБЕРІ
Відповідальність взяло на себе радикальне угруповання.