— Чи чуєш, що чую я, — тихо наспівує він, складаючи драбину і відносячи на місце. — Чи нюхаєш, що я нюхаю? Чи відчуваєш смак, що відчуваю я?
Через п’ять хвилин він щільно зачиняє за собою двері «Розвідування земель західних штатів» і замикає на всі три замки. Йде коридором. Коли під’їжджає ліфт, він заходить, думаючи: «Яєчний коктейль. Не забути. Ейліни та Дабреї».
— І кориці, — промовляє він вголос. Троє, що спускаються з ним, обертаються, і Білл винувато посміхається.
Опинившись надворі, він звертає в бік Гранд-Централ і, підкочуючи комір пальта, щоб затулитися від снігу, що цілими пригорщами б’є в обличчя, фіксує лише однісіньку думку: Санта перед будівлею поправив бороду.
Північ
— Шер?
— Хм-м-м-м?
Голос у неї сонний, далекий. Коли об одинадцятій Дабреї нарешті пішли, вони повільно і довго кохалися, і зараз вона поринає в сон. Це нормально, Віллі й сам починає дрімати. З відчуттям, ніби всі його труднощі розв’язуються самі по собі, або ж їх розв’язує Бог.
— Може, після Різдва я візьму з тиждень відпустки. Підіб’ю якийсь баланс. Розвідаю нові місця. Думаю змінити адресу.
Їй не конче знати, чим Віллі Слокум може зайнятися за тиждень до Нового року. Вона нічим не зарадить, а тільки хвилюватиметься і ще, мабуть, — хоч, може, він і помиляється, та не бачить підстав з’ясовувати напевне — почуватиметься винною.
— Добре, — каже вона. — Чому б тобі заодно не подивитися кілька фільмів? — її пальці намацують у темряві його руку і злегка її торкаються. — Ти так багато працюєш. — Пауза. — А ще ти згадав про яєчний коктейль. Була певна, що ти забудеш. Любий, я дуже тобою задоволена.
При цих словах він посміхається в темряві, нічого не може з собою вдіяти. Це так у стилі Шерон.
— Ейліни ще нічого, а Дабреї зануди, хіба ні? — питає вона.
— Трішки є, — погоджується він.
— Якби вдягла сукню з іще глибшим вирізом, вона могла б піти на роботу в стрип-бар.
Він не каже нічого, але знову посміхається.
— Сьогодні було добре, правда? — питає вона, маючи на увазі зовсім не їхню маленьку вечірку.
— Ага, чудово.
— Як минув день? Добре? Якось не мала як спитати.
— Прекрасно, Шер.
— Я кохаю тебе, Білле.
— І я тебе кохаю.
— На добраніч.
— На добраніч.
Занурюючись у сон, він пригадує чоловіка в яскраво-червоному лижному светрі. Сам не помічаючи як, переноситься за грань яви, і думка плавно перетікає в сон. «Шістдесят дев’ятий і сімдесятий були важкі роки, — каже чоловік у червоному светрі. — Я був на висоті Гамбургер з три-сто вісімдесят сьомим. Там ми втратили багато хороших хлопців. — Тоді він веселішає. — Зате я маю ось це. — З лівої кишені пальта видобуває білу бороду на мотузочку. — І це. — Дістає з правої кишені зім’яту склянку з-під кави і трусить. На дні, неначе зуби, бряжчить кілька монет. — Тож, як бачите, — промовляє він, розчиняючись, — навіть у найсліпішому житті існує своє відшкодування».
Тоді й розчиняється саме сновидіння, і Білл Ширмен міцно спить, аж доки о шостій п’ятнадцять наступного ранку радіогодинник не будить його мелодією «Маленького барабанника».
1999: Коли хтось помирає, згадуєш минуле
1999. Для чого ми у В’єтнамі?
Коли хтось помирає, згадуєш минуле. Ймовірно, Саллі знав це вже роками, але в усвідомлений постулат думка склалася у голові тільки в день похорону Пагса.
Минуло двадцять шість років відтоді, як гелікоптери забрали останній вантаж біженців (деякі з них фотогенічно теліпалися на полозкових шасі) з даху посольства США в Сайгоні, й майже тридцять з того дня, коли «Г’юї» евакуював Джона Саллівана, Віллі Ширмена і ще десь з десяток інших з провінції Донґ-Ха. Саллі-Джон і магічно віднайдений знайомий з його дитинства були героями того ранку, коли з неба попадали гелікоптери, а по обіді вони стали чимось зовсім іншим. Саллі пам’ятав, як лежав на пульсівній підлозі «Г’юї» і кричав, хай його хто-небудь уб’є. Пригадувалося, Віллі теж кричав. «Я осліп! — ось що він волав. — Чорт, я осліп!»
Поступово йому стало ясно — хоч тельбухи і вивалювалися з живота сірими шнурами, а яйця відірвало майже повністю — що ніхто не збирається робити те, про що він просить, а сам він не подужає. У всякому разі, не так швидко, як хотілося б. Тож він попросив когось позбутися мамасан. Бодай це вони могли зробити, хіба ні? Висадити або просто викинути нахер. А що тут такого? Хіба вона досі не вмерла? Просто вона ж не зводить з нього очей, а що занадто, то нездóрово.