Вона проїхала з ним усю країну, подолала весь шлях до Коннектикуту, безплатно зайнявши місце навпроти нього, через прохід у салоні економ-класу лайнера 747 «Юнайтед ейрлайнз». Вона сиділа поруч з бізнесменом, що не бачив її, як не бачили ні екіпаж «Г’юї», ні Віллі Ширмен, ні персонал «Палацу піхв». У Донґ-Ха вона була подружкою Мейленфанта, однак тепер вона стала дівчиною Джона Саллівана і жодної миті не зводила з нього погляду своїх чорних очей. Її жовті зморшкуваті пальці завжди лежали сплетені на колінах, а очі не відривалися від нього ні на мить.
Тридцять років. Люди, це багато.
З плином цих років Саллі бачив її все рідше й рідше. Повернувшись до Гарвіча восени сімдесятого, він усе ще бачив стару мамасан майже кожен день: коли в міському парку біля поля Б їв хот-дог, або стоячи біля підніжжя залізних сходів, що вели на залізничний перон, де то накочувала, то спадала повінь щоденних доїжджих, або просто йдучи Головною вулицею. І завжди вона дивилася на нього.
Якось, невдовзі по тому, як дістав свою першу після В’єтнаму роботу (звичайно ж, продаж автомобілів, адже це було єдине, на чому він справді розумівся), він угледів стареньку мамасан на передньому сидінні «форда лімітед» шістдесят восьмого року зі словами «ДЕШЕВО!» на вітровому склі.
«З часом ви почнете її розуміти», — казав промивальник мізків у Сан-Франциско, і хоч як Саллі наполягав, відмовився пояснити щось більше. Промивальникові хотілося почути про гелікоптери, що зіштовхнулися і впали з неба, промивальник цікавився, чому Саллі так часто називає Мейленфанта «отой покидьок-картяр» (Саллі не відповідав); промивальник хотів знати, чи в Саллі ще бувають сексуальні фантазії, а якщо так, чи не відіграє в них велику роль насильство. Саллі навіть чимось подобався цей хлопець на прізвище Конрой, проте факт залишається фактом: він був гівнюк. Якось, незадовго до від’їзду із Сан-Франциско, він мало не розповів докторові Конрою про Керол. Загалом Саллі був радий, що промовчав. Адже він навіть не знав, що й думати про свою колишню, не кажучи вже про те, щоб про неї говорити. «Внутрішній конфлікт» — слівце Конроя на позначення його стану. Він назвав її «дурною, довбаною пиздою», але хіба увесь чортів світ не став у наш час довбаним? А якщо хтось і знав, як легко агресія може зірвати окови і вирватися на волю, то Джон Салліван був саме ця людина. Точно Саллі знав лише одне: він сподівався, що полісмени не вб’ють Керол, коли врешті-решт дістануться до неї та її друзів.
Гівнюк чи ні, а доктор Конрой не так уже й помилився, кажучи, що з часом Саллі почне розуміти стару мамасан. Найголовніше було нутром усвідомити, що мамасан тут немає. Головою осягнути цей базовий факт було легко, а от до нутра доходило значно повільніше. Можливо, через те, що його випатрали в Донґ-Ха, а такі речі не можуть не уповільнити процесу розуміння.
Він узяв почитати кілька книжок у доктора Конроя, а шпитальний бібліотекар дістав для нього ще кілька в рамках міжбібліотечного абонемента. З книжок випливало, що старенька мамасан у зелених штанях і помаранчевій туніці — «виведена назовні фантазія, що служить захисним механізмом, щоб допомогти йому подолати синдром провини вцілілих і посттравматичний шок». Іншими словами, вона йому ввижається.
Хоч би які були причини, та в міру того, як появи старої мамасан рідшали, його ставлення до неї змінювалося. Коли вона з’являлася раніше, він відчував відразу чи забобонний страх, та тепер, побачивши її, Саллі був майже щасливий. Так почуваєшся, коли зустрінеш старого друга, що покинув рідне місто, але іноді навідується ненадовго погостювати.
Тепер він жив у Мілфорді, містечку, розташованому на двадцять миль на північ від Гарвіча по шосе I-95, а багатьма іншими аспектами віддаленому на світлові роки. Коли Саллі жив там у дитинстві та дружив з Боббі Ґарфілдом і Керол Джербер, Гарвіч був приємним передмістям з великою кількістю дерев. Тепер же його рідне містечко перетворилося на одне з тих місць, куди ночами не їздять, брудним придатком Бріджпорта. Проте він усе одно проводив там майже всі дні, як не на стоянці, то в офісі («Шевроле Саллівана» вже чотири роки поспіль нагороджували золотою зіркою), а йшов зазвичай о шостій, щонайпізніше о сьомій. Сідав у свій демонстраційний «шевроле кепріс» і мчав на північ до Мілфорда. Зазвичай він їхав з неусвідомленим, але дуже реальним відчуттям вдячності.
Цього літнього дня він, як завжди, попрямував з Мілфорда на південь по I-95, проте пізніше, ніж зазвичай, і не звернув на з’їзд номер 9 «АШЕР-АВЕНЮ, ГАРВІЧ». Сьогодні він вів свій автомобіль, блакитний, з чорними шинами, далі на південь, і його страшенно тішило спостерігати, як спалахують гальмівні фари, коли водії помічали його в дзеркалі заднього огляду. Вони приймали його за копа. Він доїхав аж до Нью-Йорка.