Перед очима Саллі з разючою виразністю спалахнув образ Діффа того дня в селі, коли Мейленфант, Клемсон та інші бузувіри зненацька почали мститися за ранкові жахіття, за жахіття всього минулого тижня. Вони хотіли кудись викинути все це з себе: завивання вночі, неочікувані артобстріли, а насамкінець — охоплені полум’ям гелікоптери, що летіли вниз, а їхні гвинти і далі оберталися, розсіюючи довкола дим своєї загибелі. Як вони гримнулися! Шарах! А коли американці вискочили на галявину, чоловічки в чорних піжамах як ушкварять по «Дельті 2–2» і «Браво 2–1» із лісу. Праворуч від Саллі біг Віллі Ширмен, а попереду — лейтенант Пекер; потім лейтенант дістав чергу в обличчя — і попереду не залишилося нікого. Ліворуч був Ронні Мейленфант. Він не переставав верещати своїм пронизливим фальцетом, ні на мить, скидаючись на скаженого, настирливого торгівця товарами телефоном, що збісився від амфетаміну: «Ну ж бо, ви грані очки! Давайте, падлюки косоморді! Ну, хери, стріляйте в мене! Довбані пришибки! Вам тільки своїм лайном стріляти!» За ними йшов Пагано, а поруч з Пагсом Слокум. Кілька хлопців з «Браво», але більше з «Дельти», так йому пригадувалося. Віллі Ширмен гукав своїх, та майже всі вони відстали. Дельтівці ж не відставали: Клемсон, Волленскі, Гакермаєр. Просто разюче, як він пам’ятав їхні прізвища; прізвища і запах того дня. Запах джунглів і гасу. І небо, синє над зеленим. І… Боже, як вони стріляли, наче ті малі задрипанці гатили! Ніколи не забути, як вони стріляли, і відчуття, як коло самого тебе свистить черга, а Мейленфант репетує: «Стріляйте ж, сволото дохла! Не можете? Хріни безокі! Ну ж бо, ось же я! Сліпі, косоокі, смердючі, недограні педики, я тут!» А люди з гелікоптерів, що впали, кричали, а вони витягали їх, збивали вогонь піною і витягали, от тільки вони більше не були людьми, не тим, що можна назвати людьми, а більшою своєю частиною кричущими обідами швидкого розігріву, обідами швидкого розігріву з очима і пряжками від поясів, з пальцями, що порипують, тягнучись до тебе, а з розтоплених нігтів куриться дим. Саме так. Такі речі не розповіси людям на зразок доктора Конроя. Як, коли потягнеш, від їхніх тіл відвалювалися шматки, зісковзували, як від печеної індички в гарячому розтопленому жирі знизу відділяється хрумка шкіра. Ось так, а ти весь час відчуваєш запах джунглів і гасу, і все це відбувається — це справді грандіозне-преграндіозне шоу, як казав Ед Салліван — і відбувається все це на нашій сцені, й тобі нічого не залишається, як змагатися і намагатися дотягти до кінця.
Ось який ранок, ось які гелікоптери. І все це мусило знайти якийсь вихід. Коли по обіді вони дісталися до маленького задрипаного селища, в їхніх носах усе ще гніздився сморід обвугленого екіпажу; старого лейтенанта вбили, а дехто з хлопців — Ронні Мейленфант і його друзяки, якщо вам потрібні уточнення, — трішки звихнулися. Новим лейтенантом став Діффенбейкер і одразу ж виявив, що командує божевільними, що бажають перебити всіх, кого побачать, — дітей, дідусів, стареньких мамасан у червоних китайських мокасинах.
Гелікоптери впали о десятій. Приблизно о другій нуль п’ять Ронні Мейленфант спершу увігнав багнет у живіт старої, а тоді оголосив, що має намір відрізати сучій льосі голову. Приблизно о четвертій п’ятнадцять, менш ніж за чотири кілометри, світ вибухнув просто перед обличчям Джона Саллівана. То був його великий день у провінції Донґ-Ха, його справді грандіозне шоу.
Стоячи поміж двох халуп на початку єдиної в селі вулиці, Діффенбейкер був схожий на переляканого шістнадцятирічного малого. Однак йому було не шістнадцять, а двадцять п’ять, він був набагато старший за Саллі і за більшість інших. Єдиним, рівним Діффові за віком і званням, був Віллі Ширмен, однак Віллі, схоже, не хотів втручатися. Можливо, його виснажила ранкова рятувальна операція. А може, він зауважив, що атаку знову очолюють хлопці з «Дельти 2–2». Мейленфант репетував, що коли сучі косоокі конгівці побачать пару десятків голів на палях, то двічі подумають перед тим, як зачіпатися з блискавками із «Дельти». Знов і знов отим пронизливим, свердлячим голосом телефонного торгівця. Картяр. Містер Шулер. У Пагса були гармоніки. У Мейленфанта — срана колода велокарт. «Чирва» — ось у що грав Мейленфант. Десять центів очко, якщо вдавалося когось надурити, і п’ять, якщо не вдавалося. «Давайте, народе! — волав він своїм верескливим голосом, від якого, присягався Саллі, з носа текла кров, а сарана дохла в повітрі. — Давайте, бабло на бочку, женімо «стерво»!»
Саллі пригадував, як стояв на вулиці й дивився в бліде, змучене й розгублене обличчя нового лейтенанта. Пригадав, як майнула думка: «Він не може. Хай що треба зробити, аби припинити це, доки всі не розпалилися до краю, він цього не може». Але тут Діффенбейкер надумався і кивнув Слаєві Слокумові. Слокум не вагався ані хвильки. Стоячи надворі поряд з перевернутим стільцем з хромованими ніжками і червоним сидінням, він підняв автомат на плече, прицілився і просто-таки зніс голову Ральфові Клемсону. Пагано, що стояв майже впритул, витріщившись на Мейленфанта і, здавалося, навіть не помітив, що його забризкало з ніг до голови. Клемсон упав мертвий посеред вулиці, й це поклало край вечірці. Гра скінчилася, серденько.