— Як Біблію.
Діффенбейкер кивнув.
— У всіх в’єтнамських проблеми з зубами, і всі вони читають «Пост». Тобто, якщо перебувають у зоні зараження «Пост». Що, по-твоєму, вони роблять, коли живуть деінде?
— Слухають Пола Гарві, — без запинки випалив Саллі, й Діффенбейкер засміявся.
Саллі пригадався Гак, який теж був там у день гелікоптерів, села і засідки. Білявий хлопець з заразливим сміхом. Заламінував фото своєї дівчини, щоб йому не шкодила вогкість, і носив на шиї на короткому срібному ланцюжку. Гакермаєр був поруч із Саллі, коли вони увійшли в село і почалася стрілянина. Обидва бачили, як стара мамасан вибігла зі своєї хатини зі здійнятими руками, лопочучи, як з кулемета. Вона торохтіла щось до Мейленфанта, до Клемсона, до Післі, Мімза та решти, хто осипав кулями все довкола. Мімз перед цим прострелив ногу якомусь хлопчикові. Можливо, ненавмисно. Малий лежав у пилюзі перед дрантивою халупкою і кричав. Мамасан прийняла Мейленфанта за начальника. Чому б і ні? Він дер горлянку, як скажений. Вона підбігла до нього, все ще тріпаючи руками в повітрі. Саллі міг попередити її, що вона робить страшну помилку: у їхнього Містера Шулера видався ще той ранок, як і в усіх інших, але він і рота не розтулив. Вони з Гаком стояли і дивилися, як Мейленфант підняв приклад автомата і зацідив ним їй в обличчя так, що вона перекинулася навзнак і перестала лопотіти. Віллі Ширмен стояв ярдів за двадцять, Віллі Ширмен з рідного міста, один з хлопців-католиків, яких вони з Боббі трохи боялися, і по його обличчю не можна було нічого прочитати. Віллі Бейсбол, як називав його дехто з товаришів, завжди з ніжністю. Саллі уявлення не мав чому.
— То що з твоєю проблемою, Саллі-Джоне?
Саллі повернувся з села у Донґ-Ха в провулок за похоронним салоном у Нью-Йорку… але не одразу. Деякі спогади, неначе Смоляне Опудало в старій казці про братика Лиса і братика Кролика, — до них прилипаєш.
— Залежить, що я тоді назвав проблемою?
— Ти розповідав, що тобі відірвало яйця, коли в нас вдарили за селом. Сказав, що то Бог покарав тебе за те, що не зупинив Мейленфанта до того, як він зовсім збожеволів й убив стару леді.
«Збожеволів» тут і близько не підходило: Мейленфант стоїть, а бабуся лежить між його розставленими ногами. Він опускає багнет, ні на мить не припиняючи молоти язиком. Коли потекла кров, її помаранчеву туніку ніби розфарбували.
— Я трохи перебільшив, — відповів Саллі, — як буває у п’янці. Шматок старої мошонки все ще в наявності й дієздатний. Тож помпа іноді вмикається. Особливо з появою «Віагри». Господи, благослови це лайно.
— Випивати кинув, як і палити?
— Часом можу хильнути пивка, — відповів Саллі.
— «Прозак»?
— Наразі ні.
— Розлучився?
Саллі кивнув.
— А ти?
— Двічі. Однак подумую накинути ярмо ще раз. Мері-Тереза Чарлтон, така вже вона мила. В третій раз пощастить — ось мій девіз.
— Знаєш що, лейт’? — запитав Саллі. — Ми тут з тобою чітко визначили спадщину, яку залишив В’єтнам. — Він підняв вказівного пальця. — В’єтнамські ветерани закінчують раком, зазвичай легенів або мозку, але буває й інших органів.
— Як у Пагса? Підшлункова?
— Саме так.
— Цей рак через «оранж», — промовив Діффенбейкер. — Не доведеш, але всі ми знаємо. «Агент оранж» — подарунок, який не вичерпується.
Саллі загнув середнього пальця, свій «хрін-пальчик», як, без сумніву, назвав би його Ронні Мейленфант.
— Ветерани В’єтнаму впадають у депресію, напиваються на вечірках, погрожують стрибнути з національних пам’яток. — Безіменний палець. — У ветеранів В’єтнаму погані зуби. — Мізинець. — Ветерани В’єтнаму розлучаються.
Тут Саллі зробив паузу, ледь розрізняючи органну музику, що линула з напівпрочиненого вікна, дивлячись на чотири відігнутих пальці й на великий, усе ще притиснутий до долоні. Ветерани — наркомани. Ветерани у своїй масі ненадійні щодо кредитів, це вам скаже будь-який працівник банку. В ті роки, коли Саллі тільки ставив бізнес на ноги, дуже багато банкірів говорили йому це. Ветерани перевищують ліміт кредитних карток, їх викидають з казино, вони плачуть під пісні Джорджа Стрейта і Патті Лавлесс, дірявлять один одного ножами за грою в боулінг у барах, купують у кредит перегонові авто, а потім розбивають їх на брухт, б’ють дружин, б’ють дітей, б’ють, бля, своїх собак і, можливо, голячись, ріжуть себе частіше, ніж люди, які знають про зелень тільки з «Апокаліпсису сьогодні» або з отого лайна «Мисливця на оленів».
— А великий палець що? — спитав Діффенбейкер. — Кажи давай, Саллі, а то мене з’їдає цікавість.