Запах рукавиці, коли він підніс її до обличчя, був п’янкий і непереборний. Саллі натяг її на руку. Тут під мізинцем щось зашаруділо: запханий всередину аркуш паперу. Він не звернув уваги. Притис рукавицю до обличчя, заплющив очі й глибоко вдихнув. Шкіра, мастильний жир, піт і трава. Вона увібрала в себе всі-всі літа. Літо 1960-го, наприклад, коли він повернувся, пробувши тиждень у таборі, й усе змінилося: Боббі похмурий, Керол якась далека і блідо-задумлива, принаймні на якийсь час, а кльовий стариган, що жив на третьому поверсі над Боббі, Тед, поїхав. Усе змінилося… але все одно було літо, йому й далі було одинадцять, все і далі здавалося…
— Вічним, — промурмотів він у рукавицю і знову глибоко вдихнув її аромат, а поблизу скляна вітрина з метеликами потрощилася об дах хлібного фургона і стоп-сигнал, вібруючи, встромився в аварійну смугу, неначе кинутий спис. Саллі пригадав свого боло-баунсера і чорні кеди, і смак драже прямо з автомата, коли цукерка билася об піднебіння і відскакувала на язик; згадав відчуття на шкірі, коли маска ловця ідеально прилягала до обличчя, і «гіша-гіша-гіша» поливальників на Броуд-стрит, і як бісилася місіс Конлан, коли підходити надто близько до її дорогоцінних квітів, і місіс Ґодлоу в «Ашер Емпайр», що вимагала у вас, якщо ви здавалися їй старшим від дванадцяти років, показати свідоцтво про народження. І афішу з Бріжітт Бардо (якщо вона — сміття, то я хотів би бути сміттярем), загорнутою в рушник. Ігри у війну, в «кар’єри», перепасовування м’ячем, і гру в «пук» долонями на задній парті в четвертому класі на заняттях місіс Світсер, і…
— Гей, американцю!
Тільки вимовлено це як «аміліканцю», і ще перш ніж підвести голову від рукавиці моделі Елвіна Дарка, що колись належала Боббі, Саллі знав, кого побачить. Старенька мамасан стояла між міжніжною ракетою, розтрощеною морозильною камерою, з розбитих дверцят якої висипалися запаковані брикети мороженого м’яса, і «субару», дах якого прохромив декоративний садовий фламінго. Старенька мамасан в зелених штанях, помаранчевій туніці та червоних кросівках світилася, неначе вивіска бару в пеклі.
— Гей, американцю, ходи мене, я рятуй. — І вона простягла до нього руки.
Саллі рушив до неї під гуркітливим градом падаючих телевізорів, домашніх басейнів, блоків цигарок, туфель на високих підборах, величезного фена для волосся і телефона-автомата, що, гепнувши, вивергнув джекпот четвертаків. Він йшов до неї, відчуваючи полегшення; так почуваєшся тільки повертаючись додому.
— Я рятуй. — Вона розвела руки. — Бідний хлопчик, я рятуй.
Саллі ступив у мертвий круг її обіймів, а люди кричали і тікали, а з неба сипалися всі можливі американські предмети, бомбуючи шосе I-95 на північ від Бріджпорта своїм падаючим блиском. Вона пригорнула його до себе.
— Я рятуй, — промовила вона, і Саллі опинився в своєму «шевроле». Усюди навколо, на всіх чотирьох смугах, стояли застряглі машини. Грало радіо, налаштоване на ВКНД. «Платтерзи» співали «Пору сутінків», а Саллі не міг дихати. З неба ніби нічого й не падало і, якщо не брати до уваги затору, здавалося, все в цілковитому порядку. Але як так? Як могло нічого не падати, коли на його руку все ще надягнена стара бейсбольна рукавиця Бобі Ґарфілда?
— Я рятуй, — говорила старенька мамасан. — Бідний хлопчик, бідний американський хлопчик, я рятуй.
Саллі хотів посміхнутися їй, хотів сказати, що йому шкода, що принаймні дехто з них не хотів нічого лихого, але йому бракувало повітря, і він страшенно стомився. Заплющив очі, спробував востаннє піднести рукавицю Боббі до обличчя, востаннє вдихнути хоч трохи її мастильний, літній аромат, але вона була надто важка.
Наступного ранку, коли Діффенбейкер в одних лише джинсах стояв біля робочої стійки на кухні й наливав собі каву, з боку вітальні увійшла Мері. На ній був светр з написом «НАЛЕЖИТЬ ДЕНВЕРСЬКИМ БРОНКО»; в руці вона тримала «Нью-Йорк пост».
— Схоже, у мене для тебе погана новина, — промовила вона, а тоді, немов уточнюючи: — Середньої важкості.
Діффенбейкер насторожено обернувся до неї. Про погані новини завжди слід повідомляти після обіду, подумав він. Після обіду людина більш-менш готова до сумних новин. А вранці, на порожній шлунок, усе залишає синець.
— Що там?
— Той чоловік, з яким ти познайомив мене вчора на похороні вашого друга, ти казав, він — автодилер з Коннектикуту, правильно?
— Так.
— Я хотіла перевірити, розумієш, адже Джон Салліван — не найнезвичайніше в світі…