Доки не побачив № 149 на Броуд-стрит, Боббі й не усвідомлював, як сильно був упевнений, що будинок перетворився в пункт прокату відео, чи забігайлівку, чи взагалі в багатоповерховий дім. А він, виявляється, зовсім не змінився, тільки замість зеленого став кремовим. На ґанку стояв велосипед, і він згадав, як відчайдушно мріяв про велик того останнього літа в Гарвічі. У нього навіть була банка, щоб складати гроші, з наклейкою «Велорахунок» чи щось таке.
Доки він стояв, а його тінь видовжувалася на тротуарі, знову залунали примарні голоси:
Якби ми були Рокфеллери, тобі не треба було б позичати зі своєї велобанки, щоб покатати свою маленьку дівчинку на «Мертвій петлі».
Вона не моя дівчинка! Вона не моя маленька дівчинка!
У своїх спогадах він сказав це матері вголос, навіть прокричав… але в точності цих спогадів він сумнівався. Його мати була не з тих, на кого можна кричати. Тобто, якщо хочеш зберегти свій скальп.
Та й врешті-решт Керол і була його дівчинкою, хіба ні? Справді була нею.
Перш ніж повернутися до машини, у нього була запланована ще одна зупинка, тож, окинувши останнім довгим поглядом будинок, де він мешкав з матір’ю до серпня 1960-го, Боббі рушив назад униз пагорбом Броуд-стрит, помахуючи спортивною сумкою.
Те літо було сповнене магії, він не сумнівався в цьому навіть у п’ятдесят, хоч уже і не пам’ятав якої. А може, у нього просто було дитинство в дусі Рея Бредбері, яке мають, або принаймні пригадують, що мали, багато дітей з невеличких містечок. У якому реальний світ і світ фантазій іноді накладаються, створюючи своєрідну магію.
Так, але ж… хм…
Були ж трояндові пелюстки, ті, що переслала Керол… Та чи означали вони що-небудь? Колись здавалося, що так. Здавалося самотньому, майже загиблому хлопчикові, але трояндових пелюсток давно немає. Він загубив їх приблизно в той період, коли побачив фото того згорілого будинку в Лос-Анджелесі і зрозумів, що Керол Джербер більше немає.
Її смерть перекреслила не тільки будь-яку думку про магію, а й, здавалося Боббі, саму мету дитинства. Що в ньому доброго, якщо воно призводить до такого? Поганий зір і проблеми з тиском — це одне, а погані сни, погані думки і поганий кінець — зовсім інше. Через деякий час хочеться сказати Богові: слухай, парубче, може, досить? Виростаючи, втрачаєш цноту, це знають усі й це нормально, але невже маєш втрачати і надію? Який сенс цілувати дівчину на «Чортовому колесі», коли тобі одинадцять, якщо через одинадцять років ти розгортаєш газету і дізнаєшся, що вона згоріла в дрантивій норі в брудному глухому провулку? Який сенс пам’ятати її прекрасні, тривожні очі чи те, як сонце переливалося в її волоссі?
Тиждень тому він сказав би все це і куди більше, але тут ниточка тієї колишньої магії протяглася до нього і торкнулася знову. «Йди, — прошепотіла вона. — Йди, Боббі, ходи, засранцю, ходи додому». І ось він знову тут, у Гарвічі. Віддав останню шану старому другові, прогулявся рідним містом (і його очі ні разу не затуманились), і вже майже пора їхати. Однак перед цим йому потрібно зробити ще одну зупинку.
Був час вечері, й міський парк був майже порожній. Боббі підійшов до дротяної сітки за домашньою базою поля Б. Назустріч йому йшли троє бейсболістів, що загаялися. У двох були великі червоні торбини зі спорядженням, а третій ніс магнітолу, з якої на повну потужність гриміли «Оффспрінґ». Усі троє зміряли його підозріливими поглядами, та Боббі не здивувався. Він був дорослим у країні дітей, що живуть в епоху, коли всі такі, як він, викликають підозру. Він не став загострювати ситуацію ні кивком, ні помахом руки, ні дурною фразою на кшталт: «Як гралося, хлопці?» Вони пішли собі далі.
Він стояв, запустивши пальці в дротяні ромби, і спостерігав, як скісні червоні промені призахідного сонця стеляться по траві поля, відбиваючись від табло і плакатів «ЗАЛИШАЙСЯ У ШКОЛІ» і «ЯК ДУМАЄТЕ, ЧОМУ ЇХ НАЗИВАЮТЬ ДУРМАНОМ?» І знову йому забило дух від відчуття магії, відчуття навколишнього світу як тонкого шару, що вкриває щось інше, щось яскравіше і темніше водночас. Голоси тепер були повсюди, крутилися, немов лінії на дзизі.
Не смій називати мене дурною, Бобику.
Не треба бити Боббі, він не такий, як ті люди.
Справжнє золотце, малий, він крутив оту пісню Джо Стафорда.
Це ка… а ка — це доля.
Теде, я люблю тебе…
— Теде, я люблю тебе. — Боббі вимовив ці слова вголос, не декламуючи їх, але й не шепочучи. Приміряв їх до себе. Він навіть, принаймні чітко, не пам’ятав, яким Тед Бротіґен був на вигляд. Тільки «Честерфілд» і нескінченні пляшки шипучки, але від цих слів йому все одно стало тепло.